Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої дорожньо-транспортною пригодою за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 9 серпня 2004 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 квітня 2008 року,

У червні 2003 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 3 лютого 2003 року о 9 годині на вул. 60 років Жовтня в смт Черноморське АР Крим на нього скоїв наїзд автомобіль АЗЛК -21412, номерний знак НОМЕР_1, під керуванням водія ОСОБА_2 Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди йому завдано тілесні ушкодження, у зв'язку з чим він знаходився на лікуванні, витратив кошти на придбання ліків, а також пошкоджені його "дипломат" і окуляри. Крім того, у позивача загострились захворювання, він змушений був пройти медичне обстеження в санітарній частині Міністерства внутрішніх справ України у м. Сімферополі, у зв'язку з чим мав додаткові витрати на обстеження, лікування, проїзд. Просив стягнути з ОСОБА_2 матеріальну шкоду в розмірі 323 грн. та моральну шкоду в розмірі 20 мінімальних заробітних плат (3 тис.700 грн.).

Рішенням Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 9 серпня 2004 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 квітня 2008 року рішення суду першої інстанції скасовано на тій підставі, що до даних правовідносин суд першої інстанції повинен був застосувати ЦК України 1963 (1540-06) року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 9 серпня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 квітня 2008 року, посилаючись на невідповідність висновків судів обставинам справи, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню .

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що постановою Чорноморського РО ГУ МВС України в АР Крим від 27 березня 2003 року у порушенні кримінальної справи відносно ОСОБА_2 відмовлено в зв'язку з відсутністю складу злочину (ст. 6 п. 2 КПК України). При цьому встановлено, що ОСОБА_1 отримав легкі тілесні ушкодження зі своєї вини, оскільки порушив пп. 4.7, 4.14 Правил дорожнього руху. Відповідно до адміністративного протоколу КР №879291 від 3 лютого 2003 року ОСОБА_1 порушив п. 4.1 ПДР. Постановою начальника Чорноморського ВДАІ він був притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 127 КУпАП у вигляді попередження. Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 проявив недбалість при переході дороги в невстановленому місці, в його діях наявні порушення Правил дорожнього руху, а в діях відповідача ОСОБА_2 відсутня вина в дорожньо-транспортній події.

З такими висновками суду повністю погодитись не можна з таких підстав.

За правилами ст. 450 ЦК України 1963 року організації і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення, зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. А відповідно до вимог ст. 454 цього Кодексу, якщо груба необережність самого потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а при вині заподіювача шкоди - і залежно від ступеня його вини) розмір відшкодування, якщо інше не передбачено законом, повинен бути зменшений або у відшкодуванні шкоди повинно бути відмовлено.

Таким чином, для відмови в задоволенні позову суду необхідно було встановити грубу необережність потерпілого, але суд першої інстанції встановив лише вину потерпілого в пригоді, а апеляційний суд - його недбалість. Проте звичайна необережність або недбалість, допущені потерпілим, не можуть впливати на розмір відшкодування або на звільнення від відшкодування в розумінні вимог ст. 454 ЦК України1963 року.

У той же час на заподіювача шкоди в даних правовідносинах цивільна відповідальністьі покладається незалежно від вини, а тим більше від ступеня вини.

Відповідно до п. 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, безпечна швидкість - це швидкість, за якої водій має змогу безпечно керувати транспортним засобом та контролювати його рух у конкретних дорожніх умовах.

Суд установив, що ОСОБА_2 рухався зі швидкістю 20 км/год і сигналив пішоходу ОСОБА_1, який йшов по дорозі. З урахуванням цих обставин суду необхідно було перевірити, чи узгоджуються дії водія ОСОБА_2 з вимогами п. 1.10 Правил дорожнього руху, тобто чи контролював він рух автомобіля в умовах ожеледиці і чи мав можливість уникнути зіткнення з позивачем.

Сам по собі факт звільнення відповідача від кримінальної відповідальності та непритягнення його до адміністративної відповідальності не може бути підставою для звільнення його від цивільної відповідальності.

Оскільки судом як першої, так і апеляційної інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, ухвалені рішення відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Чорноморського районного суду Автономної Республіки Крим від 9 серпня 2004 року та рішення Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 квітня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.