розглянувши справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Другої Полтавської державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на 1/2 частину будинку, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про продовження строку прийняття спадщини, визнання права власності на 1/2 частину будинку, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, Другої Полтавської державної нотаріальної контори про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину від 28 листопада 1979 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування понесених витрат на проведення ремонту будинку та добудови до нього, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання недійсними заповітів, за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту прийняття спадщини,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 1996 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися із позовом до ОСОБА_3, Другої Полтавської державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на 1/2 частину будинку, посилаючись на те, що IНФОРМАЦIЯ_1 померла ОСОБА_4, яка була власником будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_4 неодноразово складала заповіти. 12 червня 1985 року вона склала заповіт на ОСОБА_2 та відповідача, а у квітні 1992 року склала заповіт, за яким заповіла 1/2 частину свого майна ОСОБА_3. Позивачі вважали, що ОСОБА_4 не могла розуміти значення своїх дій, керувати ними, а тому просили визнати заповіт від 30 квітня 1992 року на ім'я ОСОБА_3 недійсним, та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 за попереднім заповітом.

У липні 1998 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_3 про продовження строку прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5, визнання права власності на 1/4 частину будинку АДРЕСА_1, посилаючись на те, що IНФОРМАЦIЯ_2 помер її батько ОСОБА_5. Вона фактично прийняла спадщину та має право на 1/4 частину спадкового майна.

22 жовтня 1998 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 28 листопада 1979 року, видане на ім'я ОСОБА_4, посилаючись на те, що тільки під час розгляду справи судом їй стало відомо, що її мати ОСОБА_4 28 листопада 1979 року отримала свідоцтво про право на спадщину.

З листопада 2005 року ОСОБА_1 подала доповнення до позовної заяви, посилаючись на те, що в спірному жилому будинку нею проведено ремонт та добудову. Відповідач ОСОБА_3 повинен відшкодувати їй понесені у зв'язку з цим витрати. Позивачка просила стягнути з відповідача 6 775 грн.

22 грудня 2005 року ОСОБА_1, уточнивши позовні вимоги, просила також стягнути з відповідача понесені витрати, пов'язані з проведенням ремонту та добудови будинку АДРЕСА_1, за період 1973-1974 років та у 2003 році. Позивачка просила стягнути з ОСОБА_3 8 855 грн.

18 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1, уточнивши та доповнивши позовні вимоги, просили визнати недійсним заповіт від 30 квітня 1992 року, з підстав, передбачених статтею 55 ЦК УРСР (1540-06) (1963 року), встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_4 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1, встановити факт прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане 25 листопада 1979 року на ім'я ОСОБА_4, та визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину зазначеного будинку.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Київського районного суду м. Полтави від 11 жовтня 2006 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 29 листопада 2006 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 11 жовтня 2006 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Другої Полтавської державної нотаріальної контори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на 1/2 частину будинку скасовано і ухвалено рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3, Другої Полтавської державної нотаріальної контори задоволено. Заповіт, виданий ОСОБА_4 від 30 квітня 1992 року, за яким вона заповіла 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3, визнано недійсним. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину жилого будинку АДРЕСА_1. У решті рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 і визнаючи недійсним заповіт від 30 квітня 1992 року суд апеляційної інстанції виходив з того, що на підставі висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 9 квітня 1997 року дії ОСОБА_4 на час оформлення заповіту у квітні 1992 року, носили нецілеспрямований характер та були обумовлені хворобливими проявами психічної діяльності. У висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 4 грудня 1997 року зазначено, що вирішити діагностичні та експертні питання не є можливим. Оскільки висновок останньої експертизи не спростовує висновок попередньої експертизи, тому апеляційний суд прийшов до висновку про визнання заповіту від 30 квітня 1992 року недійсним на підставі статті 55 ЦК УРСР (1540-06) (1963 року).

Проте з такими висновками суду погодитись не можливо.

Відповідно до статті 55 ЦК України (1963 (1540-06) року) угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Як зазначено у пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) правила статті 55 ЦК УРСР (1540-06) (1963 року) поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення угоди він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Судом встановлено, що IНФОРМАЦIЯ_1 померла ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина на жилий будинок АДРЕСА_1. За життя, а саме 12 червня 1985 року, ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла своє майно у рівних частках ОСОБА_2 та ОСОБА_3. 30 квітня 1992 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла 1/2 частину свого майна ОСОБА_3. На підставі висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 9 квітня 1997 року дії ОСОБА_4 на час оформлення заповіту у квітні 1992 року, носили нецілеспрямований характер та були обумовлені хворобливими проявами психічної діяльності. У висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 4 грудня 1997 року зазначено, що вирішити діагностичні та експертні питання не є можливим.

Висновок посмертної судово-психіатричної експертизи від 9 квітня 1997 року про нецілеспрямований характер дій ОСОБА_4 у квітні 1992 року не містить обгрунтованої мотивації, а тому не може бути доказом того, що ОСОБА_4 на час посвідчення заповіту перебувала у такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій або керувати ними.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що позивачами ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не доведено посвідчення ОСОБА_4 заповіту від 30 квітня 1992 року у стані, коли вона не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Крім того, суд першої інстанції обгрунтовано відмовив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у задоволенні і іншої частини позовних вимог.

Згідно зі статтею 339 ЦПК України (1618-15) суд касаційної інстанції, установивши, що апеляційним судом скасоване судове рішення, ухвалене згідно з законом, скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.