розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здачі в експлуатацію та узаконенні будинку, у користуванні будівлями, земельною ділянкою та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання частково недійсними свідоцтва про право власності на будинок та Державного акту на право приватної власності на землю, про визнання права власності на домоволодіння та його поділ,

в с т а н о в и л а :

У січні 2001 року ОСОБА_1 звернулася у суд із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здачі в експлуатацію та узаконенні будинку, у користуванні будівлями, земельною ділянкою.

У серпні 2001 року ОСОБА_2 звернувся у суд з зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання частково недійсними свідоцтва про право власності на будинок та Державного акту про право приватної власності на землю, про визнання права власності на частину будинку з надвірними будівлями та його поділ, посилаючись на те, що він фактично за власні кошти зі згоди покійного батька у 1986 році розпочав будівництво жилого будинку "Б", збудувавши фундамент, та сараю "В" у бувшому колгоспному дворі своїх батьків. З 1987 року по 1992 рік будівництво даних споруд не велось через засудження ОСОБА_2 до позбавлення волі. А з 1992 року по 1996 рік він повністю за власні кошти збудував будинок та проживає в ньому, а також побудував фундамент під літню кухню.

А тому з врахуванням його частки як члена бувшого колгоспного двору в розмірі 1/4 від вартості споруд бувшого колгоспного двору та споруд, збудованих ним за власні кошти, просив визнати недійсними свідоцтво про право власності на будинок, видане 23 липня 2001 року на ім'я ОСОБА_1, державний акт на право приватної власності на землю від 12 липня 1999 року, договір дарування присадибної ділянки від 19 грудня 1999 року та визнати за ним право власності на 62/100 будинку з надвірними будівлями, розташованого АДРЕСА_1. Також просив розділити спільне майно в натурі і встановити порядок користування земельною ділянкою.

Рішенням Новоселицького районного суду від 18 липня 2002 року в задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено, а позов ОСОБА_2 задоволено.

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 9 жовтня 2002 року рішення Новоселицького районного суду від 18 липня 2002 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.

Ухвалою Новоселицького районного суду від 19 лютого 2003 року затверджена мирова угода між ОСОБА_2 і ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4, згідно якої сторони визнали, що спірне господарство є їх сумісною власністю.

Відповідачі ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 зобов'язались виплатити ОСОБА_2 його частину в домоволодінні, в грошовому виразі 17 387 грн., еквіваленту 3 250 доларам США до 7 березня 2003 року та 17 387 грн. еквіваленту 3 250 доларам США у строк до1 травня 2003 року.

ОСОБА_2 після отримання зазначеної грошової компенсації зобов'язався добровільно звільнити житловий будинок літ "Б", сарай "В" по АДРЕСА_1 від своїх речей та знятися з обліку.

У серпні 2003 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу про затвердження мирової угоди, пославшись на те, що йому не виплачені гроші по мировій угоді та при укладенні мирової угоди не враховані інтереси його дочки ОСОБА_5, 1987 року народження, та бувшої дружини ОСОБА_6, які були членами бувшого колгоспного двору на 1991 рік.

Ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 24 травня 2006 року відхилено апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_5, а ухвалу Новоселицького районного суду від 19 лютого 2003 року залишено без зміни з виправленням описки.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати ухвалу Новоселицького районного суду від 19 лютого 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 24 травня 2006 року, а справу направити до суду першої інстанції для вирішення позову по суті, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права.

У касаційній скарзі зазначає, що укладеною мировою угодою порушені її права як члена бувшого колгоспного двору.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.124 ЦК України (1963 року), який діяв на час існування колгоспного двору, право на виділ майна при виході з складу двору мали члени двору, які досягли 16 років, а в інтересах осіб, що не досягли 15-16 років, виділ могли вимагати їх батьки.

Згідно п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) , право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні.

Затверджуючи мирову угоду, суд виходив із того, що сторони визнали, що спірне господарство є сумісною власністю сторін - ОСОБА_2 і ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і відповідачі по зустрічному позову погодились сплатити ОСОБА_2 грошову компенсацію за його частку, а останній - звільнити будинок та сарай і знятися з обліку.

Відхиляючи апеляційну скаргу і залишаючи без зміни ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд послався на те, що мирова угода укладена відповідно до вимог чинного законодавства і права ОСОБА_5 не порушуються, а спірне господарство після смерті ОСОБА_7 не можна було вважати колгоспним двором. Суд зазначив, що відповідно до п.20 Вказівок по веденню погосподарського обліку у сільських радах народних депутатів, затверджених ЦСУ СРСР від 12 травня 1985 року №321/26, суспільна група господарства визначається залежно від роду занять голови господарства. А оскільки працездатні члени двору в період з 1996 року по 1991 рік у колгоспі не працювали, то двір не може вважатись колгоспним.

Проте такий висновок суду зроблено в порушення вимог цивільного процесуального законодавства без належного з'ясування обставин справи і доводів сторін.

Так, суд першої інстанції взагалі не з'ясовував чи відносилось спірне господарство до колгоспного двору згідно з законодавством, яке діяло на час існування колгоспних дворів.

Суд також не перевірив хто і в який період проживав у спірному дворі та мав право на його частку.

Не зважаючи на те, що ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі та ОСОБА_5 вказували на порушення прав ОСОБА_5 при розгляді справи про поділ спільного майна, апеляційний суд в порушення вимог ст. 303 ЦПК України (1618-15) належним чином не перевірив цих доводів і не з'ясував який статус мало спірне господарство на 15 квітня 1991 року та чи мала право ОСОБА_5 на частку в майні двору на час вибуття із спірного господарства та на час розгляду справи судом.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч.2 ст.338 ЦПК України (1618-15) .

Керуючись ст.ст. 336, 338, 343, 344 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України,

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Ухвалу Новоселицького районного суду від 19 лютого 2003 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 24 травня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.