У Х В А Л А
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 лютого 2008 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Григор'євої Л.I.,
суддів: Балюка М.I., Гуменюка В.I.,
Барсукової В.М., Косенка В.Й., -
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом
ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, комунальне
підприємство по утриманню житлового господарства Шевченківського
району м. Києва про визнання права власності на 1/2 частину жилого
будинку, встановлення земельного сервітуту, за касаційною скаргою
ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31
травня 2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10
жовтня 2007 року,
встановила:
У квітні 2006 року позивачка звернулася в суд із зазначеним
позовом, мотивуючи вимоги тим, що її мати - ОСОБА_5, яка померла в
1995 році, та дядько - ОСОБА_6, який помер у 1955 році, у
1950-1954 роках спільно побудували будинок АДРЕСА_1 на дві
квартири з окремими виходами. Зазначала, що в одній частині
будинку проживала сім'я ОСОБА_6, а в іншій - сім'я її матері -
ОСОБА_5. Мати, вона, а згодом чоловік, її діти та онуки мешкають у
зазначеній половині будинку протягом усього часу - більш ніж 55
років.
Посилаючись на зазначені обставини та на те, що вона з
чоловіком і донькою зареєстровані та проживають у половині
спірного будинку, а відповідачка, яка постійно проживала у іншій
половині цього будинку, оформила право власності на весь будинок і
приватизувала земельну ділянку, на якій він розташований, просила
визнати за нею право власності на 1/2 частину спірного будинку з
підстав набувальної давності, установити земельний сервітут та
визнати недійсним свідоцтво про право власності на спірний
будинок, видане відповідачці.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 7 лютого
2007 року провадження у справі в частині визнання недійсним
свідоцтва про право власності на жилий будинок закрито.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 31
травня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м.
Києва від 10 жовтня 2007 року, позов ОСОБА_1 задоволено: визнано
за нею право власності за набувальною давністю на 1/2 частину
спірного жилого будинку відповідно до встановленого порядку
користування цим будинком; установлено їй земельний сервітут щодо
земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_2, для
можливості проходу через цю земельну ділянку до половини спірного
будинку, в якій вона проживає.
У поданій до Верховного Суду України касаційній скарзі
ОСОБА_2 просить скасувати рішення Шевченківського районного суду
м. Києва від 31 травня 2007 року, ухвалу апеляційного суду м.
Києва від 10 жовтня 2007 року та ухвалити нове рішення, яким
відмовити в задоволенні позову, посилаючись на неправильне
застосування судами норм матеріального права й порушення норм
процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а
судові рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до
суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
рішення суду
повинно бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, яким
суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу
згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі
повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються
як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими
доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак судові рішення у справі зазначеним вимогам не
відповідають.
Так, задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції, з
яким погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачка
відповідно до ст. 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
набула право власності
на 1/2 частину жилого будинку, оскільки протягом більш ніж 50
років безперервно володіє та користується зазначеною частиною
будинку, який на момент розгляду справи не перебуває у власності
будь-яких осіб, а ним лише володіють і користуються сторони у
справі та члени їхніх сімей.
Однак такого висновку суд дійшов із порушенням норм
матеріального й процесуального права без належного з'ясування
дійсних обставин справи, прав та обов'язків сторін.
Визнаючи в порядку ст. 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
за
позивачкою право власності на 1/2 частину будинку, яка, на думку
суду, складається з відокремленої квартири, суд не навів у рішенні
доказів на підтвердження зазначеної обставини.
У матеріалах справи також відсутні будь-які докази на
підтвердження зазначеного факту (крім плану газифікації будинку -
а.с. 102), зокрема, поповерховий план жилого будинку (технічний
паспорт) із зазначенням приміщень і господарських споруд, які
знаходяться в користуванні сторін, з якого б убачалося, що дійсно
ці приміщення є відокремленими; висновок компетентного органу про
те, що кожне з них відповідає 1/2 частці жилого будинку.
Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам ст. ст. 212 - 214 ЦПК
України ( 1618-15 ) (1618-15)
залишив поза увагою та не дав оцінки доводам
відповідачки й щодо: переоформлення згідно з рішенням виконавчого
комітету Подільської районної ради депутатів трудящих від 10
червня 1955 року на її ім'я земельної ділянки, на якій збудований
указаний будинок, і зобов'язання її надати проект закінчення
будівництва будинку, оформити правову та технічну документацію на
будинок і здати його в експлуатацію до 1 грудня 1955 року; здачі
нею будинку в експлуатацію 18 серпня 1956 року (а.с. 129);
належності їй спірного будинку на підставі свідоцтва про право
власності на цей будинок; доводам сторін про те, що ними
здійснювались прибудови та переобладнання будинку, які в
установленому порядку прийняті в експлуатацію
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України
від 4 жовтня 1991 року № 7 "Про практику застосування судами
законодавства, що регулює право приватної власності громадян на
жилий будинок" ( v0007700-91 ) (v0007700-91)
суди мають враховувати, що право
власності на жилий будинок, збудований громадянином на відведеній
йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в
експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконкомі місцевої
Ради.
Незважаючи на те, що зазначені обставини мають суттєве
значення для правильного вирішення спору про визнання права
власності, та наявність клопотань про витребування доказів, суд
усупереч вимогам ч. 4 ст. 10, ст. 27 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
не
витребував свідоцтво про право власності на будинок, дані про його
реєстрацію в бюро технічної інвентаризації та інші документи, на
які посилалися сторони, у зв'язку з чим не можна погодитись із
висновком суду про те, що спірний будинок не перебуває в приватній
власності будь-кого з осіб.
Розглядаючи спір про визнання недійсним свідоцтва про право
власності на цей жилий будинок та постановляючи ухвалу про
закриття провадження у справі в цій частині (а.с. 189 - 190), суд
зробив суперечливі взаємовиключні висновки, стверджуючи водночас
про факт відсутності власника спірного будинку.
Крім того, постановляючи ухвалу від 7 лютого 2007 року про
закриття провадження у справі в частині визнання недійсним
свідоцтва про право власності на жилий будинок, суд першої
інстанції виходив із того, що видача таких свідоцтв відноситься до
компетенції органів місцевого самоврядування, які є суб'єктами
владних повноважень, і дійшов висновку, що цей спір повинен
розглядатися судом у порядку адміністративного судочинства.
Однак відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
суди
розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів,
що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових
відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли
розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Статтею 16 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
передбачені способи захисту
цивільних прав та інтересів, зокрема, визнання незаконними
рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади
Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування,
їхніх посадових і службових осіб
Як убачається, ОСОБА_1 звернулась у суд за захистом цивільних
прав та інтересів з вимогою про визнання недійсним свідоцтва про
право власності на спірний жилий будинок, вважаючи, що цим
свідоцтвом порушені її цивільні права, зокрема право власності на
1/2 частину спірного жилого будинку.
Визнаючи право власності за ОСОБА_1 на 1/2 частину спірного
жилого будинку та встановлюючи їй земельний сервітут щодо спірної
земельної ділянки, суд водночас установив, що ОСОБА_1 не є
власником або землекористувачем земельної ділянки та що ця
земельна ділянка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі
державного акта на право власності на земельну ділянку від 20
січня 2005 року, згідно з яким вона була надана їй у власність для
обслуговування жилого будинку та господарських будівель, при цьому
не врахував і не застосував ст. ст. 401 - 404 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
та норми ст. 98 ЗК України, за якою право земельного
сервітуту - це право власника або землекористувача земельної
ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою
земельною ділянкою (ділянками).
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує
відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти
років, набуває право власності на це майно (набувальна давність),
якщо інше не встановлено цим Кодексом; право власності на нерухоме
майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною
давністю з моменту державної реєстрації.
При цьому п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
встановлено, що правила ст. 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
про набувальну давність поширюються також на випадки, коли
володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим
Кодексом.
Ураховуючи, що ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
набрав чинності з 1
січня 2004 року (п. 1 Прикінцевих та перехідних положень ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
), норми ст. 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
поширюються на правовідносини, що виникли з 1 січня 2001 року, а
відтак визнання судом права власності за набувальною давністю не
може мати місця раніше 1 січня 2011 року.
За таких обставин судом першої інстанції неправильно
застосовані норми матеріального права та порушені норми
процесуального права, що призвело до неправильного вирішення
справи, і ці порушення не були усунені апеляційним судом, а тому
судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду
першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України ( 1618-15 ) (1618-15)
, колегія
суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 31 травня
2007 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 жовтня 2007
року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Л.I. Григор'єва
Судді: М.I. Балюк
В.М. Барсукова
В.I. Гуменюк
В.Й. Косенко