розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про стягнення заборгованості за договором позики, за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 - на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2016 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 12 травня 2016 року,

У серпні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, у якому зазначав, що 15 серпня 2009 року він надав ОСОБА_7 у борг 280 000 євро, що було еквівалентно 3 360 000 грн., які останній зобов'язався повернути до 01 грудня 2009 року зі сплатою відсотків за користування грошовими коштами в розмірі 2,5 % від суми позики в місяць.

15 грудня 2012 року відповідач повернув йому 110 000 євро.

31 травня 2012 року вони уклали додаткову угоду, якою строк повернення коштів було продовжено до 15 серпня 2012 року.

Посилаючись на те, що своїх зобов'язань за договором позики відповідач не виконав - у зазначений строк позику у повному обсязі не повернув, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 22 451 719 грн 21 коп. боргу та судові витрати.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 2 197 300 грн у рахунок погашення заборгованості за договором позики від 15 серпня 2009 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 12 травня 2016 року рішення суду першої інстанції змінено. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 загальну суму заборгованості у розмірі 22 451 719 грн 21 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 - порушує питання про скасування оскаржуваних судових рішень із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Судами встановлено, що 15 серпня 2009 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 було укладено договір позики, відповідно до умов якого останній надав відповідачу у борг 280 000 євро, що було еквівалентно 3 360 000 грн., які відповідач зобов'язався повернути до 01 грудня 2009 року.

Сторони не заперечували факт укладення договору позики та передачу коштів.

Пунктом 3.4 договору позики передбачено, що по закінченню строку дії договору боржник повинен сплатити позикодавцю суму боргу та проценти за користування грошима у розмірі 2,5 % від суми позики в місяць.

Пунктом 4.1 договору сторони погодили, що за порушення умов цього договору винна сторону повертає іншій стороні понесені збитки, в т.ч. упущену вигоду в порядку, передбаченому ЦК України (435-15) , і сплачує пеню в розмірі 0,25 % від загальної суми договору за кожен день прострочення.

15 грудня 2012 року ОСОБА_7 повернув ОСОБА_6 110 000 євро, про що відповідач отримав відповідну розписку.

31 травня 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду, якою строк повернення коштів було продовжено до 15 серпня 2012 року. Умови пунктів 3.4, 4.1 договору позики залишились без змін.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилався на те, що неповернута сума позики становить 6 814 613 грн 96 коп.; 2,5 % від суми позики в місяць - 9 418 770 грн 01 коп.; 0,25 % пені від загальної суми за кожен день прострочення - 6 218 335 грн 24 коп., таким чином неповернута загальна сума боргу становить 22 451 719 грн 21 коп., яку позивач просив стягнути на свою користь з відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Відповідно до ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо йогосума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

За змістом ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене у цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм ст. 6, ч. 1 ст. 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон - ст. ст. 536, 1048 ЦК України визначає, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такоїсамої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Аналіз норм ст. 99 Конституції України, ст. ст. 192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов'язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і його виконання є національна валюта України - гривня.

Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов'язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.

Сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом

Вказані правові позиції викладені у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, які розглянуті ним у порядку глави 3 розділу V ЦПК України (1618-15) .

Змінюючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суму боргу, заявлену в позові, апеляційний суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов правильного висновку про те, що оскільки відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав у повному обсязі, то сума боргу боржником має бути повернута з урахуванням процентів та пені, передбачених п. п. 3.4, 4.1 договору.

Доводи касаційної скарги про неправильно визначений позивачем розмір заборгованості, заявлений у позові, спростовуються матеріалами справи. Наданий позивачем розрахунок заборгованості наведений в гривневому еквіваленті відповідає умовам договору та приписам ст. ст. 192, 533 ЦК України.

Отже доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що не відповідає вимогам ст. 335 ЦПК України, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані рішення суду першої інстанції у не зміненій апеляційним судом частині та рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни або скасування не встановлено.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України, розглянувши касаційну скаргу на рішення суду, суд касаційної інстанції відхиляє скаргу і залишає рішення суду без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 - відхилити.

Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 березня 2016 року у не зміненій апеляційним судом частині та рішення апеляційного суду Харківської області від 12 травня 2016 року залишити без змін.