розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Писаренка ЄвгенаСергійовича про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року,

У червні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду із позовом, який у подальшому був уточнений, до ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Писаренка Є.С. та просила визнати недійсним договір дарування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений 23 квітня 2014 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_5, скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Писаренка Є.С. про реєстрацію права власності зазначеної квартири за ОСОБА_6 та зобов'язати внести запис про скасування державної реєстрації ОСОБА_6 на спірну квартиру, визнати за позивачем право власності на спірну квартиру та зареєструвати право власності в Реєстраційній службі Одеського міського управління юстиції.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивачу на праві особистої власності на підставі договору купівлі-продажу від 27 жовтня 2007 року належала квартира АДРЕСА_2. 23 квітня 2014 року на підставі договору дарування квартиру було відчужено позивачем на користь ОСОБА_5, договір укладався позивачем на вкрай невигідних для неї умовах під впливом тяжкої обставини, а саме: небезпеки втратити житло внаслідок можливих дій з боку кредиторів, перед якими позивач мала борги, пов'язані із торговельною діяльністю. Щодо вказаних обставин був обізнаний відповідач ОСОБА_8, який, діючи недобросовісно, в подальшому відчужив спірну квартиру за договором дарування на користь своєї матері ОСОБА_6 Позивач продовжує проживати в спірній квартирі разом із своїм сином, спірна квартира знаходиться в її володінні, відповідачі в спірній квартирі не проживають.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2017 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений 23 квітня 2014 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Писаренком Є.С., реєстровий № 2155.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3

У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 25 травня 2017 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (1402-19) "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК (1618-15) України від 18 березня 2004 року.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір дарування спірної квартири на ім'я відповідача було оформлено позивачем добровільно, однак під впливом тяжких для неї обставин і на вкрай невигідних умовах, з метою отримання від останнього грошових коштів для часткового погашення боргових зобов'язань. Саме боргові зобов'язання ОСОБА_4 стали підставою для укладення договору дарування і за відсутності цих обставин позивач ніколи б не уклала договір дарування спірної квартири з відповідачем.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, зазначав наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 23 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 (v0009700-09) "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжки обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти таї правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції посилався на те, що може визнаватися недійсним договір дарування, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Разом із тим суд першої інстанції, встановлюючи такі обставини у даній справі, взяв до уваги лише пояснення позивача та не врахував вищезазначених роз'яснень Пленуму Верховного Суду України; на порушення ст. ст. 212, 213 ЦПК України формально послався на наявність тяжких обставин для позивача;не врахував, що наявність боргових зобов'язань дарувальника на час укладення спірного договору дарування не може вважатися тяжкою обставиною у розумінні положень ч. 1 ст. 233 та ст. 717 ЦК України.

З огляду на вищезазначене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові, правильного застосувавши норми матеріального права, на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (ст. 212 ЦПК України).