розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з додатковою відповідальністю "Трудовий колектив "Уманьхліб" про стягнення заборгованості за договором позики за касаційною скаргою закритого акціонерного товариства "Трудовий колектив "Уманьхліб", правонаступником якого єтовариство з додатковою відповідальністю "Трудовий колектив "Уманьхліб" на рішення апеляційного суду Черкаської області від 16 березня 2016 року,

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом до товариства з додатковою відповідальністю "Трудовий колектив "Уманьхліб" (далі - ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб"), посилаючись на те, що за умовами договору позики від 29 листопада 2012 року, укладеного між нею та відповідачем, в особі виконуючого обов'язки голови правління ТДВ "ТК "Уманьхліб" ОСОБА_4, остання отримала кошти в сумі 45 500 грн. Підтвердження отриманих коштів відповідачем є розписка виконуючого обов'язки голови правління ЗАТ "ТК "Уманьхліб" ОСОБА_4 та первинні бухгалтерські документи.

Зазначала, що в розписці сторони погодили, що кошти в сумі 45 500 грн були отримані відповідачем для виробничих потреб на умовах сплати 3 % щомісячно від розміру позики на строк до 30 липня 2014 року.

Загальна сума боргу за умовами договору позики становить 121734,88 грн, із яких: 45 500 сума позики; 1 824 грн сума річних відсотків згідно до ст. 625 ЦК; 25 270,88 грн сума інфляційних втрат за весь період позики з 30 липня 2014 року по 30 листопада 2015 року; 49 140 грн сума процентів за весь період позики з 29 листопада 2012 року по 30 листопада 2015 року згідно умов договору.

Від добровільного повернення коштів відповідач ухиляється, тому вона звернулась з даним позовом до суду.

Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 січня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 16 березня 2016 рокурішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Стягнуто з ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб" на користь ОСОБА_3 121 734,88 грн заборгованості за договором позики, із яких: 45 500 грн тіло позики, 49140 грн відсотки за користування позикою, 1 824 грн 3% річних, 25 270,88 грн інфляційні втрати. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб" просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційним судом установлено, що 29 листопада 2012 року ОСОБА_4, виконуюча обов'язки голови правління ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" та діюча на підставі статуту товариства, правонаступником якого є ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб", як позичальник, отримала від ОСОБА_3, як позикодавця, позику в сумі 45 500 грн для виробничих потреб підприємства ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" строком до 30 липня 2014 року з виплатою 3% щомісячно. Вказана розписка підписана ОСОБА_4 та не скріплена печаткою підприємства.

29 листопада 2012 між ОСОБА_3, як позикодавцем, та ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб", правонаступником якого є ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб", як позичальником, укладено договір позики (поворотної фінансової допомоги), підписаний від сторони позичальника виконуючим обов'язки голови правління підприємства

ОСОБА_4, діючої на підставі статуту товариства. Даний договір підписаний сторонами, печаткою підприємства не скріплений.

Умовами вказаного договору сторони погодили, що предметом позики є 45 500 грн, щомісячний розмір відсотків за користування позикою становить 3%, сплата відсотків здійснюється щомісячно у готівковій формі, позику надано до повного повернення коштів позикодавцю (п.1.2, п.2.2 - п.2.3, п.3.1).

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на ухилення відповідача від добровільного повернення їй коштів, отриманих ним на підставі договору позики від 29 листопада 2012 року. На підтвердження отримання відповідачем коштів, позивач надала розписку від 29 листопада 2012 року, договір позики (поворотної фінансової допомоги), квитанцію до прибуткового касового ордеру № 14731 від 29 листопада 2012 року, згідно якою ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" прийнято від ОСОБА_4 позику в сумі 83 200 грн. Стверджує, що в цю суму входять також кошти, надані нею ОСОБА_4 в позику підприємству.

Відповідно до пп. 14.1.257 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України поворотна фінансова допомога - це сума коштів, що надійшла платнику податків у користування за договором, який не передбачає нарахування процентів або надання інших видів компенсацій у вигляді плати за користування такими коштами, та є обов'язковою до повернення.

Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України (435-15) .

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.

Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що позичальник не виконав взяті на себе договірні зобов'язання та у встановлені порядку та строки отриману позику не повернув та відсотки за її користування не сплатив.

Разом із тим, зіславшись на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у справі № 6-63цс13 від 18 вересня 2013 року прийшов до висновку, що саме по собі недотримання належним чином сторонами правочину його письмової форми, яку встановлено законодавством, не дає підстав для висновку про відсутність між ними правовідносин, на виникнення яких спрямований такий правочин. При цьому слід виходити з того, що факт передання позивачкою коштів у позику підприємству-відповідачу, підтверджується також правовою позицією особи, яка на момент укладення спірного договору на підставі статуту діяла від імені ЗАТ "ТК "Уманьхліб".

Проте, посилання апеляційного суду на наведений вище правовий висновок Верховного Суд України є помилковим, оскільки містить різні фактичні обставини справи у порівнянні зі справою, яка переглядається.

Так, у наведеній постанові Верховний Суд України зазначив, що суд касаційної інстанції не врахував, що письмова форма договору позики є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику, не визначився, який саме документ складений відповідачем - договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування. При цьому дана постанова не містить жодних висновків про те, що недотримання належним чином сторонами правочину його письмової форми, яку встановлено законодавством, не дає підстав для висновку про відсутність між ними правовідносин, на виникнення яких спрямований такий правочин.

Разом із тим, у справі, яка переглядається твердження позивача про те, що 29 листопада 2012 року вона уклала з виконуючою обов'язки голови правління ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" ОСОБА_4 договір позики на суму 45 500 грн ніким не оспорюється. Надані розписка

від 29 листопада 2012 року та договір позики (поворотної фінансової допомоги) від 29 листопада 2012 року печаткою підприємства не скріплені.

Предметом доказування у даній справі є факт існування договірних правовідносин між позивачем ОСОБА_3 та ТДВ "Трудовий колектив "Уманьхліб".

Так, за змістом ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Положеннями ч. 1 ст. 1047 ЦК країни визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

За змістом ч. 2 ст. 207 ЦК України, яка діяла на моменту виникнення правовідносин між сторонами 29 листопада 2012 року, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Отже, на момент виникнення правовідносин між сторонами закон вимагав, що правочин, який вчиняється юридичною особою, підлягає обов'язковому скріпленню печаткою підприємства.

Відповідно до положень ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Частиною 1 ст. 241 ЦК України встановлено, що наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Разом із тим матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження схвалення підприємством дій по складанню виконуючою обов'язки голови правління ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" ОСОБА_4 розписки від 29 листопада 2012 року та укладення договору позики (поворотної фінансової допомоги) від 29 листопада 2012 року.

Крім того, апеляційним судом не дана оцінка запереченням відповідача на позовну заяву про те, що оригінал розписки від 29 листопада 2012 року та договору позики (поворотної фінансової допомоги) від 29 листопада 2012 року знаходиться у ОСОБА_4, а не на підприємстві. Також не перевірено твердження відповідача про те, що

ОСОБА_4 неодноразово вносила та брала з каси товариства кошти шляхом оформлення позики та поворотної фінансової допомоги і що підприємство виконало всі розрахунки перед ОСОБА_4 та повернуло останній всі кошти, про що свідчить власноручно написана нею розписка (а.с.101-104 т.1).

Беручи до уваги надану позивачем квитанцію до прибуткового касового ордеру № 14731 від 29 листопада 2012 року, згідно якої ЗАТ "Трудовий колектив "Уманьхліб" прийнято від ОСОБА_4 позику в сумі 83 200 грн, апеляційний суд належним чином не перевірив, чи проведено підприємством розрахунок з ОСОБА_4 за даною квитанцією.

Ураховуючи наведене, рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України (1618-15) підлягаєскасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства "Трудовий колектив "Уманьхліб", правонаступником якого єтовариство з додатковою відповідальністю "Трудовий колектив "Уманьхліб" задовольнити частково.