розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, публічного акціонерного товариства "Куряжський Домобудівельний комплекс", про визнання недійсною додаткової угоди до договору, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 01 листопада 2016 року,

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, вимоги якого уточнила в ході розгляду справи, обґрунтовуючи тим, що 30 серпня 2008 року вони з ОСОБА_4 уклали шлюб, від якого мають сина. З 2013 року їх відносини погіршились, з травня 2013 року вони перестали вести спільне господарство, позивач з сином переїхала до батьків у м. Первомайський. У лютому 2014 року відносини подружжя були на нетривалий час поновлені, однак після чергового завдання тілесних ушкоджень ОСОБА_4 позивачу в травні 2014 року, шлюб розірвано згідно з рішенням суду від 17 липня 2014 року. Під час шлюбу подружжя придбало майно, яке поділити в добровільному порядку ОСОБА_4 відмовився, в зв'язку з чим позивач звернулася до суду.

Враховуючи викладене, просила визнати недійсною додаткову угоду від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, що укладений між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4; витребувати у ОСОБА_5 майнові права на квартиру АДРЕСА_2 які вона придбала на підставі договору купівлі-продажу майнових прав № 2954 від 19 червня 2013 року, укладеного з ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс"; визнати об'єктами права спільної сумісної власності подружжя, набутими за час шлюбу із ОСОБА_4 наступне майно: однокімнатну квартиру, загальною площею 40,4 кв. м, житловою площею 19,7 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; майнові права на двокімнатну квартиру, загальною площею 70,05 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2; холодильник "Вірпул"; пральну машинку "Самсунг"; розкладний диван; кухню; комод, шафу-купе; плазмовий телевізор LG; плазмовий телевізор Shаrр. Поділити майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, набутим під час шлюбу з ОСОБА_4, та виділити позивачу: холодильник "Вірпул", пральну машинку "Самсунг", плазмовий телевізор Shаrр. Поділити майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, набутим під час шлюбу із ОСОБА_4, та визнати за позивачем право власності на 1/2 частку однокімнатної квартири, загальною площею 40,4 кв. м, житловою площею 19,7 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а також визнати за позивачем право власності на 1/2 частку майнових прав на двокімнатну квартиру, загальною площею 70,05 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2016 року провадження по цивільній справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс", про визнання права власності на майно в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, та поділ цього майна в частині: холодильника "Вірпул", пральної машинки "Самсунг", розкладного дивану, кухні, комоду, шафи-купе, плазмового телевізора LG та плазмового телевізора Shаrр закрито.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 02 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 01 листопада 2016 року, позов задоволено частково. Визнано об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, набутим за час шлюбу ОСОБА_3 із ОСОБА_4, однокімнатну квартиру, загальною площею 40,4 кв. м, житловою площею 19,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Поділено майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, набуте під час шлюбу та визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину однокімнатної квартири, загальною площею 40,4 кв. м, житловою площею 19,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних вимог.

В решті рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 червня 2016 року та ухвала апеляційного суду Харківської області від 01 листопада 2016 року не оскаржуються, тому не є предметом перегляду у суді касаційної інстанції (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що під час шлюбу позивач разом із колишнім чоловіком ОСОБА_4 не набули майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, а тому відсутні правові підстави у визнанні недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на вказану квартиру, укладений між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4 та витребування майнових прав у ОСОБА_5, визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону судові рішення в повному обсязі не відповідають.

Судами встановлено, що 30 серпня 2008 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 уклали шлюб, який рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17 липня 2014 року було розірвано.

Звертаючись до суду із позовом, позивач просила, в тому числі, визнати недійсною додаткову угоду № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, укладений між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4 та витребувати майнові права у ОСОБА_5, та визнати за позивачем право власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру.

Згідно з п. 2.1 договору купівлі-продажу майнових прав від 07 березня 2013 року № 2893 продавець АТ "КДБК" зобов'язався передати майнові права на квартиру АДРЕСА_2 у власність покупцю ОСОБА_4, а покупець зобов'язується прийняти майнові права на квартиру та оплатити їх на умовах та в порядку, визначених у договорі. (а.с. 85- 87).

Пунктом 3.2.1 договору купівлі-продажу майнових прав від 07 березня 2013 року № 2893 продавець (АТ "КДБК") зобов'язався передати покупцю ОСОБА_4 майнові права на квартиру в триденний строк з дня здійснення повної оплати майнових прав. Згідно графіку в строк до 07 березня 2013 року покупець зобов'язується сплатити 325000 грн, а 26403,74 грн - до 28 грудня 2013 року.

Відповідно до абзацу 2 п. 6.2 договору купівлі-продажу майнових прав від 07 березня 2013 року № 2893 договір може бути розірваний за згодою сторін. На підставі заяви сторони договору ОСОБА_4 від 19 червня 2013 року була укладена додаткова угода про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав № 2893. Згідно з п. 2 додаткової угоди АТ "КДБК" повернуло ОСОБА_4 грошові кошти, сплачені ним за договором у сумі 325000 грн, що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 19 червня 2013 року.

Того ж дня, 19 червня 2013 року, між ОСОБА_5 - матір'ю відповідача та АТ "КДБК" було укладено договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 (т.1 а.с.149-154). Згідно графіку оплати майнових прав ОСОБА_5 зобов'язана сплатити 325000 грн до 19 червня 2013 року, а 26403,74 грн - до 28 грудня 2013 року. Зазначені суми ОСОБА_5 сплатила (т.1 а.с.154-157).

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відмовляючи у задоволенні вимог в частині визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, укладений між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4 та витребування майнових прав у ОСОБА_5, та визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру, судом апеляційної інстанції зазначено, що шлюб між сторонами у справі розірваний на підставі рішення суду від 17 липня 2014 року, а договір купівлі-продажу майнових прав було розірвано, 19 червня 2013 року, ОСОБА_4 під час шлюбу.

Отже, апеляційним судом встановлено, що після розірвання договору, кошти, які були повернуті ОСОБА_4 використанні в інтересах сім'ї.

Відповідно до роз'яснень, що містяться у пунктах 22, 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими ст.ст. 69- 72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи із дійсної вартості на час розгляду справи. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільного майна, наявного на час припинення спільного господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру, укладену між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4, суди попередніх інстанцій виходили з того, що кошти витраченні в інтересах сім'ї.

Разом з тим, суди невірно встановили обставини справи, що повернуті грошові кошти згідно додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав № 2893 у розмірі 325 000 грн були використанні ОСОБА_4 в інтересах сім'ї.

Доводи ОСОБА_4, які взяті судами до уваги, що розірвання договору відбулося у зв'язку з потребою у великій сумі коштів на лікування сина ОСОБА_6, тому він просив розірвати цей договір та повернути йому сплачені 07 березня 2013 року кошти в сумі 325 000 грн, не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи та заперечувались позивачем.

При цьому позивачем було вказано, що станом на 2013 рік син сторін у справі не хворів на неврологічне захворювання, яке було виявлено у нього згодом, 29 серпня 2013 року.

Апеляційним судом не зазначено вмотивованих обґрунтувань, що кошти, згідно з п.2 додаткової угоди АТ "КДБК" повернуті ОСОБА_4 у сумі 325 000 грн, отриманні 19 червня 2013 року та використані ОСОБА_4 в інтересах сім'ї, оскільки, як зазначено в рішенні Ленінського районного суду м. Харкова від 17 липня 2014 року про розірвання шлюбу та у поясненнях позивача, які не спростованні судами попередніх інстанцій, ОСОБА_3 не проживає з відповідачем з травня 2013 року, а проживає у батьків (м. Первомайськ).

Суди попередніх інстанцій, не звернули уваги на ту обставину, що того ж дня, 19 червня 2013 року, було укладено договір на цю саме квартиру з матір'ю відповідача - ОСОБА_5 та було внесено кошти саме в тому самому розмірі.

Таким чином, оскільки грошові кошти не були використанні в інтересах сім'ї, однак вони були сплаченні ОСОБА_4, згідно договору купівлі-продажу майнових прав № 2893, 07 березня 2013 року, під час шлюбу сторін у справі, то грошові кошти у розмірі 325 000 грн є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тому вони підлягають поділу, як спільне майно подружжя.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій не врахували, що предметом доказування при визнанні недійсною додаткової угоди є зовсім інші обставини справи, ніж встановленні судами. Зокрема судам необхідно було встановити чи відповідає додаткова угода вимогам статей 203, 215 ЦК України, та з урахуванням встановлених обставин вирішити спір в цій частині.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Таким чином, суди попередніх інстанцій невірно визначились з підставами позову, тому не з тих правових підстав відмовили в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Крім того, судам слід врахувати, що позивач не є стороною вказаної додаткової угоди. І тому, порушені права позивача не будуть захищенні належним чином, пред'явленням позову про визнання недійсною додаткової угоди та визнання права власності.

Отже, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на неправильно обраний спосіб захисту позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 та витребування майнових прав у ОСОБА_5, а також визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру.

При новому розгляді справи, судам необхідно на підставі встановлених в повному обсязі фактичних обставин справи вирішити питання про застосування належного та ефективного способу захисту позивачем її порушеного права; роз'яснити позивачу її процесуальні дії з метою обрання ефективного та неналежного способу захисту порушеного права, відповідно до вимог ст. 16 ЦК України; та в порядку ч. 4 ст. 10 ЦПК України роз'яснити наслідки не вчинення вказаних процесуальних дій.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини також вказує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (рішення у справі "Руїз Торіха проти Іспанії".

Таким чином, суди попередніх інстанцій всупереч вимогам статей 213, 214 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернули, не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, тому невірно вирішили спір в частині позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, укладений між ПАТ "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4, та витребування майнових прав у ОСОБА_5, а також визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 338 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню в оскаржуваній частині з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 335, 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 01 листопада 2016 року в частині вирішення спору щодо позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди № 1 від 19 червня 2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2, укладений між публічним акціонерним товариством "Куряжський Домобудівельний комплекс" і ОСОБА_4, та витребування майнових прав у ОСОБА_5, а також визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.