розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк", ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2015 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 травня 2016 року,

У серпні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути солідарно з публічного акціонерного товариства "Акцент-Банк" (далі - ПАТ "Акцент-Банк") та ОСОБА_3 на свою користь заборгованість у розмірі 10 000 грн, а також з ОСОБА_3 - заборгованість у розмірі 63 415,66 грн та витрати на юридичну допомогу в розмірі 3 200 грн та судові витрати.

На обґрунтування позовних вимог банк посилався на те, що відповідно до умов кредитного договорувід 11 грудня 2007 року № CNXRRC01810012 ОСОБА_3 отримав кредит у сумі 6 776 грн зі сплатою 12 % річних строком до 11 грудня 2010 року. На забезпечення виконання вказаного кредитного договору між банком та ПАТ "Акцент-Банк" 20 жовтня 2010 року було укладено договір поруки з розміром відповідальності поручителя - 10 000 грн.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань, внаслідок чого станом на 15 травня 2013 року утворилась заборгованість, банк просив задовольнити позов.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 травня 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 жовтня 2015 року змінено в частині обґрунтування.

У іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив із необґрунтованості заявлених банком вимог, оскільки позивачем не надано як доказів отримання відповідачем будь-яких коштів за кредитним договором, так і доказів сплати коштів відповідачем за цим договором.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині обґрунтування, суд апеляційної інстанції виходив з того, що існує рішення суду про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за спірним кредитним договором, а вимог про застосування ст. 625 ЦК України банком не заявлено.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 11 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладено договір № CNXRRC01810012, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 6 776 грн зі сплатою 12 % річних строком до 11 грудня 2010 року.

На забезпечення належного виконання ОСОБА_3 умов укладеного договору 20 жовтня 2010 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ПАТ "Акцент-Банк" укладено договір поруки № 167 з розміром відповідальності поручителя - 10 000 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги банк посилався на неналежне виконання відповідачем ОСОБА_3своїх зобов'язань за кредитним договором, у зв'язку із чим станом на 15 травня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 73 415 грн 66 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 4 878грн 61 коп.; заборгованість за процентами за користування кредитом - 854 грн 48 коп.; заборгованість з комісії за користуванням кредитом - 3 415 грн 16 коп.; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 60 295 грн 24 коп.; штраф (фіксована частина) - 500 грн; штраф (процентна складова) - 3 472 грн 17 коп.

Також апеляційним судом установлено, що рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 19 серпня 2011 року позовні вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 15 648 грн 25 коп. заборгованості, яка виникла за договором від 11 грудня 2007 року № CNXRRC01810012; стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ПАТ "ПриватБанк" 200 грн заборгованості, яка виникла за договором від 11 грудня 2007 року № CNXRRC01810012; стягнуто з ОСОБА_3 на користь банка 158 грн 48 коп. судового збору та 120 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

За змістом ст. ст. 625 та 1048 ЦК України інфляційні, 3 % річних та проценти за позикою входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (ст. 625 ЦК України (435-15) ) та проценти за позикою, визначені договором (ст. 1048 ЦК України (435-15) ), підлягають сплаті до моменту фактичного повернення боргу в межах строку дії кредитного договору.

Системний аналіз зазначених норм ЦК України (435-15) дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке не виконано боржником належним чином, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не припиняє зобов'язання в цілому і не позбавляє кредитора права на стягнення інших передбачених договором платежів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2096цс16.

Отже, з урахуванням наведених положень чинного законодавства банк має право на нарахування процентів та інших платежів, передбачених у договорі, та/або сум, визначених ст. 625 ЦК України (435-15) , за період невиконання рішення суду.

Також, установлено, що строк дії договору, укладеного 11 грудня 2007 року між ОСОБА_3 та ПАТ КБ "ПриватБанк" № CNXRRC01810012, встановлено до 11 грудня 2010 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов'язки відповідно до договору.

Крім того, відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення йому коштів.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, слід зробити висновок про те, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Аналогічну правову позицію Верховний Суд України висловив у постанові від 07 вересня 2016 року (№ 6-1412цс16).

Разом з тим за положеннями ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Невиконання зобов'язань відповідно до умов договору протягом дії строку договору має правові наслідки, встановлені главою 51 ЦК України (435-15) , зокрема у випадку невиконання грошового зобов'язання настає відповідальність, передбачена положеннями ст. 625 цього Кодексу.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2322цс16.

Однак апеляційний суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, не звернув уваги на строк дії договору (кінцевий термін повернення кредитних коштів - 11 грудня 2010 року); не з'ясувавпорядку нарахування процентів відповідно до заяви та умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), на підставі яких банк здійснював нарахування сплати боржником процентів за користування кредитом, і як наслідок, не перевірив, чи передбачено цими документами нарахування процентів за користування кредитом після закінчення строку дії договору, що є необхідним для правильного застосування ч. 1 ст. 1048 ЦК України, в результаті чого дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог заявлених до ОСОБА_3 у зв'язку із тим, що банк не просив стягнути суми, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Крім того судом не враховано, що судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

За змістом ст. 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

Частинами першою і другою ст.15 цього Кодексу визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до статей 1, 12 ГПК господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду.

За змістом ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Отже, якщо за умовами окремих договорів поруки поручителі узяли на себе зобов'язання самостійно відповідати перед кредитором за виконання грошових зобов'язань боржником за кредитним договором, то кредитна заборгованість підлягає стягненню з кожного поручителя окремо, а не з усіх поручителів у солідарному порядку.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду Україин від 01 березня 2017 року у справі № 6-923цс16.

Однак вирішуючи позовні вимоги юридичної особи - банку до юридичної особи - поручителя, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суд зазначених вимог закону не врахував, та не усунув порушення судом першої інстанції норм ЦПК (1618-15) в частині відкриття провадження у справі за спором, що виник між юридичними особами та підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, і розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що ухвалене судом апеляційної інстанції рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ