розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який неодноразово уточнював в ході розгляду справи, та остаточно просив стягнути з ОСОБА_4 борг у розмірі 811 719 грн 71 коп., з яких: сума позики у розмірі 312 850 грн; проценти за користування коштами в розмірі 273 895 грн; інфляційні витрати в розмірі 224 974 грн 71 коп.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 посилався на те, що 16 червня 2011 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір позики, згідно з умовами якого він передав відповідачу грошову суму в розмірі 400 000 грн та 50 000,00 доларів США строком до 16 грудня 2011 року із щоквартальною сплатою 16 % річних, нарахованих на борг у національній валюті, та 10 % річних, нарахованих на борг у доларах США. У разі відсутності повідомлення про повернення боргу за 10 днів до настання строку на повернення коштів, вказаний договір продовжується на три місяці.

Позивач вказував, що 16 березня 2012 року сторонами змінено умови договору позики, а саме переведено суму позики в доларах США у національну валюту, у зв'язку із чим загальний розмір позики склав 801 250 грн строком до 16 вересня 2012 року із щоквартальною сплатою 18 % річних.

Посилаючись на те, що відповідач взяті на себе зобов'язання не виконав та позику не повернув, ОСОБА_3 просив задовольнити позов.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 04 червня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Останнім рішенням апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 червня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 312 850 грн, проценти за користування коштами в розмірі 1 980 доларів 49 центів США, що еквівалентно 51 710 грн 59 коп. та інфляційні втрати у розмірі 224 974 грн 71 коп. за період з 01 травня 2013 року по 20 травня 2015 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї ОСОБА_3, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що розпискою від 30 квітня 2013 року сторони змінили зобов'язання та не встановили строк його виконання, а тому оскільки позивач з вимогою до відповідача про повернення коштів не звертався, дійшов висновку, що останнім не доведено прострочення відповідачем зобов'язання.

При новому розгляді справи апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов ОСОБА_3, виходив з того, що розписка від 30 квітня 2013 року не є новим договором, оскільки не містить нових сум позики, розміру процентів і дати повернення коштів, а є документом, яким позивач підтвердив отримання від відповідача частини коштів у рахунок боргу, та яким сторони погодили залишок суми боргу, а тому наявні правові підстави для часткового задоволення позовних вимог, з урахуванням заборгованості по процентах, нарахованих на борг в іноземній валюті, та інфляційних втрат згідно ст. 625 ЦПК України.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення процентів за користування коштами та інфляційних втрат не відповідає з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що 16 червня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики (у вигляді розписки) в розмірі 400 000 грн та 50 000,00 доларів США із щоквартальною сплатою 16 % річних, нарахованих на борг у національній валюті, та 10 % річних, нарахованих на борг у доларах США; також договором передбачено, що у разі відсутності повідомлення про повернення боргу за 10 днів до настання строку на повернення коштів, вказаний договір продовжується на три місяці (а. с. 124).

16 березня 2012 року сторонами змінено договір від 16 червня 2011 року та переведено всю суму позики у національну валюту, загальний розмір якої склав 801 250 грн, визначено строк її повернення до 16 вересня 2012 року із щоквартальною сплатою 18 % річних (а. с. 125).

30 квітня 2013 року ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 488 400 грн у рахунок погашення боргу, в розписці зазначено залишок боргу в розмірі 312 850 грн та підписано сторонами (а. с. 126).

23 січня 2014 року ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 35 000 грн та 27 травня 2014 року в розмірі 40 000 грн у рахунок погашення боргу (а. с. 127).

02 серпня 2014 року ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 38 000 грн у рахунок погашення боргу (а. с. 129).

31 грудня 2014 року ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 35 000 грн у рахунок погашення боргу (а. с. 128).

Отже, судами встановлено, що розпискою від 30 квітня 2013 року позивач підтвердив отримання від відповідача грошових коштів у розмірі 488 400 грн у рахунок погашення боргу та сторонами було зафіксовано залишок боргу в розмірі 312 850 грн без сплати процентів. Після цього відповідачем було сплачено 148 000 грн на погашення залишкової суми боргу, що підтверджується наданими ним розписками.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або іншій документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено обов'язок позичальника повернути позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

З огляду на вказане вище колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного суду про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суми боргу в розмірі 312 850 грн, що підтверджується розпискою від 30 квітня 2013 року, якою сторонами було зафіксовано залишок боргу саме в розмірі 312 850 грн.

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, скасовуючи попереднє рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції вказував на те, що апеляційним судом не враховано зміст останніх розписок, якими зафіксовано зобов'язання сторін, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про нарахування відсотків; при цьому вказано, що суд не визначився із тим, чи не є це зміною умов договору і чи підлягають до застосування положення ч. 1 ст. 1048 ЦК України, оскільки проценти від суми позики сплачуються, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Однак повторно переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на вказане уваги не звернув і ухвалив аналогічне за змістом попередньому рішення, не виконавши вимоги суду касаційної інстанції.

Так, апеляційним судом не надано оцінки та не спростовано доводи відповідача щодо розписки, якою з 16 березня 2012 року змінено умови попереднього договору позики, згідно яких переведено борг, наданий у доларах США, в національну валюту та зазначено загальну суму боргу 801 250 грн, а також змінено відсоткову ставку за користування коштами, яка становить 18 % річних та сплачується щоквартально (400 000 грн + 401 250 грн (50 000,00 доларів США за курсом НБУ).

Проте апеляційний суд зазначивши, що станом на 16 березня 2012 року заборгованість за період 16 червня 2011 року по 16 березня 2012 року складала за позикою 50 000,00 доларів США та 400 000 грн, а за процентами у валюті - 3 750,00 доларів США, а у гривні - 48 000 грн, не взяв до уваги внесені зміни до умов договору позики, які визнаються сторонами, та вважав, що відсутність у розписці вказівки щодо виплати відсотків не може розцінюватися, як зміна умов договору, не надавши належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам.

При цьому встановивши, що 30 квітня 2013 року ОСОБА_3 отримав у рахунок погашення боргу 488 400 грн, а залишок боргу на той час складав 312 850 грн, апеляційний суд дійшов суперечливого висновку про несплачені відсотки як в доларах США, так і в гривні, проте ані вказана розписка, ані матеріали справи не містять жодних доказів про існування заборгованості у відповідача перед позивачем зі сплати відсотків за користування позикою як у валюті, так і у гривні.

Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, перевірити всі обставин, на які посилалися сторони в обґрунтування своїх вимог і заперечень, та надати мотивування всім доводам сторін у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Апеляційний суд, на порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК Українипринципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін; у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування коштами та інфляційних втрат; не з'ясував усіх обставин справи в цій частині та не надав їм належної правової оцінки, хоча їх з'ясування має суттєве значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що попередні висновки касаційного суду, по яких було скасовано рішення апеляційного суду, при новому розгляді справи цим судом не враховано, а фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення в цій частині справи не встановлені, судове рішення апеляційного суду в частині вирішення позову про стягнення процентів за користування коштами та інфляційних втрат не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2016 року в частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення процентів за користування коштами та інфляційних втрат скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.