розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 лютого 2017 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, мотивуючи його тим, що 21 червня 2004 року між нею та відповідачами: ОСОБА_4, ОСОБА_5, які є її племінницями, було укладено договір дарування, за умовами якого вона подарувала останнім будинок АДРЕСА_1 з надвірними спорудами в рівних частках.

Звертала увагу на те, що вона є особою похилого віку, непрацездатною та потребуючою сторонньої допомоги, у зв'язку із чим, за усною домовленістю з ОСОБА_4 та ОСОБА_5, останні мали спільно з нею проживати та вести господарство, а також допомагати їй утримувати у належному стані будинок, забезпечити її доглядом.

Зазначала, що в подальшому між відповідачами виник конфлікт, який унеможливлював спільне користування та проживання їх у будинку, у зв'язку із чим на початку 2015 року ОСОБА_4 звернулась до ОСОБА_5 з позовом, що стосувався поділу вищевказаного домоволодіння, і саме з цього часу їй стало відомо, що фактично між нею та відповідачами було укладено договір дарування належного їй будинку, наміру на укладення якого вона не мала.

Посилаючись на те, що оспорюваний договір було укладено нею під впливом помилки, оскільки насправді вона мала намір на укладення договору довічного утримання, просила визнати недійсним вищезазначений договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Жашківського районного суду Черкаської області від 16 червня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 23 лютого 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано недійсним договір дарування житлового будинку з надвірними спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_6 21 червня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Жашківського районного нотаріального округу Черкаської області ОСОБА_7

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3, діючи добровільно і перебуваючи при здоровому глузді та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлена нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений правочин, передала відповідачам безоплатно у власність в рівних долях житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

З пояснень, наданих в судовому засіданні, судом першої інстанції встановлено, що позивач домовилася з відповідачами про те, що останні будуть їй допомагати, підтримувати будинок у належному стані, забезпечувати її та її дочку ліками.

Також районним судом встановлено, що позивач проживає у м. Жашків та уклала вказаний договір дарування з метою утримання будинку, а звернулась із позовом у зв'язку із бажанням припинення сварок між обдарованими щодо зазначеного будинку.

Судами встановлено, що напередодні укладання оспорюваного договору дарування, сторони звертались до нотаріуса з метою укладання договору довічного утримання, проте останній так і не було укладено, натомість було укладено договір дарування, який посвідчений належним чином та зареєстрований згідно з вимогами закону.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що помилка внаслідок власної байдужості зі сторони позивача стосовно того, який саме договір буде оформлений, не є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивач - особа похилого віку, потребує догляду й сторонньої допомоги, при цьому допитана в судовому засіданні нотаріус підтвердила намір позивача укласти договір довічного утримання, а отже остання не мала волевиявлення на укладання договору дарування.

З такими висновками апеляційного суду колегія суддів суду касаційної інстанції погодитися не може з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У позовній заяві позивач зазначала, що вказаний правочин було вчинено нею внаслідок помилки, оскільки вона мала на меті укладення договору довічного утримання, а тому договір дарування від 21 червня 2004 року підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 229 ЦК України.

За положеннями ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, та надати відповідні докази, які б свідчили про її помилку, зокрема, щодо правової природи правочину.

Також п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що відповідно до ст. 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Правочини, вчинені під впливом помилки, відносять до правочинів з вадами внутрішньої волі, яка могла сформуватися в умовах неправильного уявлення особи про обставини, що мають істотне значення для вчинення правочину.

Ігнорування справжньої волі особи, яка вчиняє правочин під впливом помилки не допускається. Однак визнавати недійсним будь-який правочин, в якому внутрішня воля сформувалась під впливом неправильних уявлень, було б теж неправильно, оскільки це впливає на стабільність цивільного обороту й охорону прав та інтересів інших осіб.

З огляду на це, можливість оспорювання правочинів, вчинених унаслідок помилки, має відбуватися в умовах чіткого та однозначного тлумачення положень ст. 229 ЦК України щодо видів помилок, що мають істотне значення, кола суб'єктів, які можуть оспорювати правочин та його правових наслідків, що дозволить забезпечити баланс інтересів у цивільному обороті.

Конструкція правочину, вчиненого під впливом помилки, побудована за моделлю оспорюваного правочину, тобто в кожному конкретному випадку існує спір щодо формування волевиявлення учасника правочину внаслідок помилки і необхідно довести, що така помилка мала місце.

Згідно зі ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У порушення вищевказаних вимог процесуального закону, ОСОБА_3 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір укладено нею під впливом обману чи важких життєвих обставин.

За положеннями ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

З матеріалів справи вбачається та це встановлено судами, що оспорюваний договір було укладено у 2004 році, при цьому позивач проживає не в домоволодінні, який був предметом договору, а має постійне місце проживання окремо від відповідачів. Тобто з моменту укладання договору до моменту звернення до суду з указаним позовом минуло майже 12 років, що не може свідчити про існування обставин, щодо яких помилилася сторона правочину саме на момент вчинення правочину, що є обов'язковою умовою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Перевіряючи в апеляційному порядку законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не оцінив належність, допустимість, достовірність доказів відповідно до ст. 212 ЦПК України, що призвело до неправильного вирішення спору та в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового апеляційного розгляд, суду апеляційної інстанції необхідно оцінити докази в сукупності, врахувати заперечення відповідача на позовну заяву та апеляційну скаргу та обставини, які визнаються самим позивачем, визначитись з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та правильно витлумачити ці норми.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Черкаської області від 23 лютого 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.