розглянувши в судовому засіданні справу за позовом окремого відділу технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Західне регіональне управління Державної прикордонної служби України (військова частина 1468), про виселення, за касаційною скаргою представника окремого відділу технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) - Дюка Зеновія Миколайовича на рішення апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2016 року,

У грудні 2015 року окремий відділ технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на його балансі перебуває гуртожиток, що розташований за адресою: АДРЕСА_1

Зазначав, що відповідачі самоправно вселились в квартиру АДРЕСА_1 вказаного гуртожитку, отримавши ключі від попередніх мешканців. Ордер на зайняття спірного приміщення відповідачам не видався, при цьому

ОСОБА_6 ніколи не був працівником ДПС України.

Беручи до уваги зазначене, просив на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4 з їхніми неповнолітніми дітьми з двокімнатної квартири АДРЕСА_1 гуртожитку військової частини 9507, що знаходиться по АДРЕСА_2 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова 23 червня 2016 року позовні вимоги окремого відділу технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) задоволено.

Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 з усіма проживаючими з ними особами з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2016 року рішення Личаківського районного суду м. Львова 23 червня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник окремого відділу технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) - Дюк З.М., посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, ознайомившись із запереченнями на касаційну скаргу, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі самоправно зайняли спірну квартиру гуртожитку, є тимчасовими мешканцями та відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходи із того, що позовні вимоги про виселення є недоведеними, оскільки можливість виселення не перевірена відповідним органом опіки та піклування.

Колегія суддів не може погодитися із висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; як розподілити між сторонами судові витрати.

Встановлено, що розпорядженням командира управління військ Західного напряму Прикордонних військ України від 17 березня 2003 року № 105 передано на баланс військової частини 9507 гуртожиток по АДРЕСА_2 з метою його використання, як службового житла для військовослужбовців прикордонних військ України.

Згідно службового завдання від 07 травня 2015 року представником Львівської загально-гарнізонної житлової комісії Західного регіонального управління ДПС України було доручено провести службову перевірку службових житлових приміщень у м. Львові. В ході проведеної перевірки було встановлено факт самовільного зайняття сім'єю ОСОБА_6 службової квартири АДРЕСА_1 04 серпня 2015 року ОСОБА_6 було направлено лист із пропозицією звільнити займане приміщення. Однак, ОСОБА_6 відмовився здійснити зазначене.

Відповідно до ч. 2 ст. 128 ЖК УРСР жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.

На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку (ст. 129 ЖК України).

Згідно з ч. 1 ст. 130 ЖК УРСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Розглядаючи справу, ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не встановили коли та за яких обставин відповідачі разом зі своїми неповнолітніми дітьми вселились до спірної квартири гуртожитку, не перевірили кому було надано вказане приміщення, з ким було укладено договір щодо користування ним, хто здійснював його утримання. При цьому судом першої інстанції на порушення ч. 4 ст. 10 ЦПК України було відмовлено у витребуванні документів на підставі яких відповідачі вселились у квартиру АДРЕСА_1 гуртожитку по АДРЕСА_2.

Враховуючи зазначене, висновок суду першої інстанції про самоправне зайняття відповідачами спірної квартири є таким, що ґрунтується на припущеннях, що відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 98 ЖК УРСР наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), в тому числі опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача.

Тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції не встановив як відповідачі вселились до спірної квартири, при цьому, в разі їх вселення не у встановленому законом порядку (без надання ордеру), не з'ясував чи не є це підставою для виселення відповідачів як тимчасових жильців.

Суд апеляційної інстанції не визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору та враховуючи лише незалучення судом першої інстанції до участі у розгляді справи органу опіки та піклування, дійшов висновку про недоведеність позовних вимог, не розглядаючи при цьому справи по суті.

З огляду на зазначене, рішення суду апеляційної інстанції не можна вважати законним та обґрунтованим. Суд апеляційної інстанції не визначився із характером спірних правовідносин, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, формально підійшов до розгляду справи, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права, неповно встановив фактичні обставини справи, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з підстав передбачених ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 343 - 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника окремого відділу технічного нагляду за будівництвом державної прикордонної служби України (військова частина 9507) - Дюка Зеновія Миколайовича задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 20 жовтня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.