розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Просто" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення коштів; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Просто" про визнання договорів недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою його представником - ОСОБА_5, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 8 грудня 2016 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 6 квітня 2017 року; касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Авто-Просто" на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 6 квітня 2017 року,

У травні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю "Авто-Просто" (далі - ТОВ "Авто-Просто") звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 25 травня 2011 року між товариством та ОСОБА_3 укладено угоду та підписано додаток № 1, додаток № 2 до неї. За умовами цієї угоди 22 липня 2011 року ОСОБА_3 отримав автомобіль "ДЕО Ланос", 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, та зобов'язався сплатити 100 % вартість вказаного транспортного засобу, вартість наданих йому товариством послуг шляхом сплати 120 щомісячних повних внесків. 8 липня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за зазначеною угодою між товариством і ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з ОСОБА_3 відповідати перед товариством за виконання зобов'язання по вказаній угоді.

23 липня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язань за зазначеною угодою між товариством та ОСОБА_3 укладено договір застави, за умовами якого заставодавець передав товариствуу заставу автомобіль "ДЕО Ланос", 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, який належить йому на праві приватної власності. З лютого 2014 року ОСОБА_3 припинив сплачувати щомісячні внески.

Отже, відповідачі взяті на себе зобов'язання не виконали, на вимоги не реагували, унаслідок чого станом на квітень 2015 року виникла заборгованість за вищевказаною угодою у розмірі 110 223 грн 06 коп., з яких: 63 320 грн 82 коп. чисті внески; 46 902 грн 24 коп. внески на оплату послуг.

З урахуванням наведеного ТОВ "Авто-Просто" просило суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість за угодою від 25 травня 2011 року у розмірі 110 223 грн 06 коп.

У серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що угода від 25 травня 2011 року, укладена між ТОВ "Авто-Просто" та ОСОБА_3 з порушенням положень чч. 1, 3 ст. 203 ЦК України, не відповідає ст. ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки укладена із застосуванням нечесної підприємницької діяльності, яка вводить в оману споживача, у тому числі утворенням експлуатацією або сприянням розвитку пірамідальних схем, є односторонньою, так як передбачає лише права ТОВ "Авто-Просто" без будь-яких обов'язків. Відповідальність за цією угодою несе виключно учасник програми, права якого носять декларативний характер. Спірна угода не містить істотної умови договору, а саме ціни фінансової послуги.

Пунктом 2.4 договору поруки, укладеним між ним та ТОВ "Авто-Просто", визначено розмір забезпечених вимог 78 619 грн 05 коп., а сплачений ОСОБА_3 внесок становить 103 741 грн, розмір позовних вимог ТОВ "Авто-Просто" становить 110 223 грн 06 коп. Крім того, на час укладення зазначеної угоди товариство не мало відповідної ліцензії на здійснення такої фінансової послуги.

З урахуванням наведеного ОСОБА_4 просив суд визнати угоду від 25 травня 2011 року з додатками до неї недійсною; визнати договір застави від 23 липня 2011 року та договір поруки від 8 липня 2011 року недійсними.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 8 грудня 2016 року позов ТОВ "Авто-Просто" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ТОВ "Авто-Просто" заборгованість за угодою від 25 травня 2011 року у розмірі 110 223 грн 06 коп. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 6 квітня 2017 року рішення міськрайонного суду у частині задоволення позову ТОВ "Авто-Просто" до ОСОБА_4 про стягнення коштів скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Авто-Просто" до ОСОБА_4 про стягнення коштів як поручителя відмовлено. У решті рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, поданою його представником ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Авто-Просто" відмовити, зустрічний позов ОСОБА_4 задовольнити.

У касаційній скарзі ТОВ "Авто-Просто", посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ТОВ "Авто-Просто" й відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі, як солідарні боржники, належним чином взяті на себе зобов'язання за спірною угодою не виконали, унаслідок чого наявні підстави для солідарного стягнення з них заборгованості за цією угодою. Підстави для визнання недійсними спірних правочинів відсутні, оскільки ОСОБА_4 не доведено, що договори укладені ТОВ "Авто-Просто" з порушенням положень Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , принципу добросовісності, справедливості та з порушенням прав ОСОБА_4 як поручителя.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову ТОВ "Авто-Просто" до ОСОБА_4 й відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, виходив із того, що ОСОБА_4 як поручитель був проінформований про збільшення розміру забезпеченого порукою зобов'язання та надавав свою згоду на зміну зобов'язання, у тому числі щодо збільшення поточної ціни автомобіля, шляхом внесення змін до угоди від 25 травня 2011 року. Проте порука припинилась на підставі положень ч. 1 ст. 559 ЦК України, оскільки ТОВ "Авто-Просто" збільшено поточну ціну автомобіля у порушення умов угоди від 25 травня 2011 року, тобто збільшено обсяг відповідальності поручителя без його згоди. ОСОБА_3 підписуючи угоду від 25 травня 2011 року підтвердив, що повність ознайомлений з її умовами, погоджувався з ними та ці умови є зрозумілими, а, отже, відсутні докази застосування ТОВ "Авто-Просто" нечесної підприємницької діяльності та введення ОСОБА_3 в оману. Крім того, преюдиційним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 березня 2015 року за позовом ОСОБА_3 до ТОВ "Авто-Просто" про визнання недійсною угоди від 25 травня 2011 року ОСОБА_3 відмовлено у позові (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 25 травня 2011 року між ТОВ "Авто-Просто" та ОСОБА_3 укладено угоду та підписано додаток № 1, додаток № 2 до неї. За умовами цієї угоди 22 липня 2011 року ОСОБА_3 отримав автомобіль "ДЕО Ланос", 2011 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, та зобов'язався сплатити 100 % вартість вказаного транспортного засобу, вартість наданих йому товариством послуг шляхом сплати 120 щомісячних повних внесків.

8 липня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язання за зазначеною угодою між ТОВ "Авто-Просто" і ОСОБА_4 було укладено договір поруки, за умовами якого поручитель зобов'язався солідарно з ОСОБА_3 відповідати перед товариством за виконання зобов'язання по вказаній угоді.

23 липня 2011 року на забезпечення виконання зобов'язань за зазначеноюугодою між ТОВ "Авто-Просто" та ОСОБА_3 укладено договір застави, за умовами якого заставодавець передав товариству у заставу автомобіль "ДЕО Ланос", 2011 року випуску, номернийзнак НОМЕР_1, який належить йому на праві приватної власності. З лютого 2014 року ОСОБА_3 припинив сплачувати щомісячні внески.

ТОВ "Авто-Просто" посилалося на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання не виконали, на вимоги не реагували, унаслідок чого станом на квітень 2015 року виникла заборгованість за вищевказаною угодою у розмірі 110 223 грн 06 коп., з яких: 63 320 грн 82 коп. чисті внески; 46 902 грн 24 коп. внески на оплату послуг.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині задоволення позову ТОВ "Авто-Просто" до ОСОБА_4 й відмовляючи у задоволенні позову у цій частині на підставі ч. 1 ст. 559 ЦК України, не звернув увагу на таке.

Згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Судом установлено, що відповідно до ст. 8 угоди від 25 травня 2011 року ця угода може бути змінена лише за згодою сторін шляхом укладення додаткової угоди.

Аналіз вищевказаних положень закону та умов укладеної між сторонами угоди свідчить про те, що для припинення договору поруки необхідна наявність одночасно таких умов: внесення змін до угоди, які оформлені ТОВ "Авто-Просто" та ОСОБА_3 шляхом укладення додаткової угоди в письмовій формі; зміни до угоди внесені без згоди поручителя; внесені зміни збільшують обсяг відповідальності поручителя.

У спірному договорі поруки передбачено, що поручитель ознайомлений та йому відомо про зміст зобов'язань боржника, що виникають з вищевказаної угоди, погоджується відповідати перед кредитором за їх виконання боржником.

ТОВ "Авто-Просто" було наведено розрахунок заборгованості ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі поточної ціни предмета лізингу, яка становила 186 120 грн.

Разом з тим апеляційний суд не дав оцінки тому, чи такі дії товариства свідчать про зміну ним умов основного зобов'язання без згоди поручителя, оскільки відповідно до п. 2.1 ст. 2 договору поруки порукою на підставі цього договору забезпечено виконання боржником зобов'язання за угодою, у тому числі виконання обов'язків щомісячно сплачувати передбачені угодою повні внески, які складаються з чистого внеску, внесків в оплату послуг та внесків в оплату страхового платежу, а також виконання обов'язків по сплаті інших платежів, передбачених угодою.

Згідно з п. 2.3 ст. 2 договору поруки порядок визначення розміру кожного з повних внесків, що підлягають сплаті боржником, встановлені ст. 2 додатку № 2 до угоди від 25 травня 2011 року.

У п. 2.4 договору поруки передбачено, що поручитель і кредитор погоджують, що розмір забезпечених порукою вимог кредитора до боржника дорівнює сумі усіх повних внесків та інших передбачених угодою платежів, що підлягають сплаті боржником.

На момент підписання договору поруки розмір забезпечених порукою вимог складає 78 619 грн 05 коп. Розмір такої заборгованості може бути змінений у порядку передбаченому ст. 2 додатку № 2 до угоди від 25 травня 2011 року.

Судом також установлено, що п. 2.5 ст. 2 договору поруки сторони передбачили, що у випадку зміни умов угоди, якщо можливість цих змін прямо передбачена угодою, у випадках зміни розміру зобов'язань, забезпечених порукою або зміни строків виконання зобов'язань, якщо такі зміни здійснюються на підставах, передбачених основним зобов'язанням, відповідні зміни вносяться лише до угоди, і не потребують внесення змін до цього договору. На внесення передбачених цим пунктом змін поручитель надає згоду під час підписання цього договору.

У п. 2.1 ст. 2 додатку № 2 до угоди від 25 травня 2011 року встановлено, що поточна ціна автомобіля є критерієм для розрахунку складових повних внесків та інших платежів, передбачених угодою, протягом всього строку існування групи й повідомляється ТОВ "Авто-Просто" виробником або імпортером, дистриб'ютором.

Таким чином, угодою від 25 травня 2011 року та додатками до неї встановлено, що грошові зобов'язання учасника визначені у відсотках, які розраховуються відповідно до поточної ціни автомобіля, що кожного місяця надається виробником або імпортером, дистриб'ютором.

Підписуючи договір поруки, ОСОБА_4 погодився з такими умовами угоди, що є свободою договору (ст. ст. 3, 627 ЦК України).

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України, фактичні обставини справі, від яких залежить правильність вирішення спору, не встановив, не звернув увагу на те, що змін щодо відсоткової ставки в укладеній між сторонами угоді не вносилось, а поточна ціна автомобіля є лише критерієм для розрахунку щомісячних внесків та не залежить від волі сторін правочину.

Отже, апеляційний суд не дослідив при зміні поточної ціни автомобіля, чи збільшено обсяг відповідальності поручителя без його згоди, унаслідок чого не перевірив, чи наявні підстави для припинення поруки на підставі положень ч. 1 ст. 559 ЦК України.

При новому розгляді справи, апеляційному суду слід звернути увагу на те, що ОСОБА_3 перестав сплачувати кошти з лютого 2014 року, а позов пред'явлено у травні 2015 року, тому суду слід звернути увагу на правову позицію Верховного Суду України щодо застосування положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, викладену у постановах: № 6-1265цс16 від 19 жовтня 2016 року, № 6-1996цс16 від 29 березня 2017 року, яка у силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Вирішуючи зустрічний позов, апеляційний суд не звернув уваги на таке.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5,6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено у ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (п. 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону "Про захист прав споживачів"); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Крім того, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (п. 11-1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг").

Відповідно до ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах Верховного суду України: від 16 грудня 2015 року № 6-2766цс15, від 19 жовтня 2016 року № 6-1551цс16, яка у силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Апеляційний суд не перевірив, чи мало ТОВ "Авто-Просто" відповідну ліцензію на момент укладення спірної угоди, оскільки посилається на ліцензування, яке здійснене 9 жовтня 2012 року.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив, чи порушують умови спірної угоди принцип добросовісності, чи приводять такі умови до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, у разі якщо вказана угода не містить чіткої та зрозумілої умови щодо суми переплати споживача, вартості фінансової послуги, умови угоди надають товариству право на збільшення в односторонньому порядку розмір щомісячних внесків.

При цьому апеляційний суд помилково послався на правову позицію Верховного Суду України від 25 червня 2014 року № 6-74цс14 та від 3 вересня 2014 року № 6-98цс14, оскільки у подальшому Верховний Суд України змінив свою правову позицію щодо застосування відповідних норм права, яку наведено вище.

Помилковим є висновок апеляційного суду і про те, що угода між ТОВ "Авто-Просто" та ОСОБА_3 не порушує прав ОСОБА_4, оскільки останній є поручителем і в разі повного виконання зобов'язання, забезпеченого порукою, він набуває всіх прав кредитора до ОСОБА_3 (ст. 556 ЦК України). Крім того, ОСОБА_3 і ОСОБА_4 є солідарними боржниками (ст. 554 ЦК України), що надає йому право оскаржувати правочин, так як рішення суду впливає на його права та обов'язки.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.