розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави, уповноваженим органом якої є Кабінет Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_3, треті особи: комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", ОСОБА_4, ОСОБА_5, про визнання недійсним рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення апеляційного суд Київської області від 28 липня 2016 року,

У травні 2015 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави, уповноваженим органом якої є Кабінет Міністрів України, звернувся до суду з указаними позовними вимогами, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення прокуратурою області виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою Київської області земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. Зокрема, рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_4 земельну ділянку загальною площею 0,10 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1. Відповідно до вищезазначеного рішення на ім'я ОСОБА_4 видано державний акт серії НОМЕР_1 на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року ОСОБА_4 відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_5, а остання, в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2010 року - на користь ОСОБА_3 На думку позивача, земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_4 передано з порушенням вимог закону.

Враховуючи викладене, заступник прокурора Київської області просив визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку площею 0,10 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_4 на вказану земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3; витребувати із володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України спірну земельну ділянку, вартістю 36 671,20 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 09 лютого 2016 року позов задоволено, визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки", яким передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,10 га. Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 0,10 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_3 Витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,10 га, вартістю 36 671,20 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суд Київської області від 28 липня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі перший заступник прокурора Київської області, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанцій погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки" передано у власність ОСОБА_4 земельну ділянку, площею 0,10 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку серії НОМЕР_2.

У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 2010 року ОСОБА_4 відчужив зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_5, яка, в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 30 серпня 2010 року відчужила дану земельну ділянку на користь ОСОБА_3

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з ч. 2 ст. 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним з таких органів є прокуратура, на яку п. 2 ст. 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин 1 та 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України, ст. 45 ЦПК України суди при розгляді справ, зокрема даної категорії, повинні з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Дійшовши висновку, що строк позовної давності почався від дати отримання прокуратурою м. Ірпеня Київської області у 2010 році оскаржуваного рішення Гостомельської селищної ради Київської області, апеляційний суд не перевірив та не спростував доводи позивача про те, що текст вказаного рішення не дає можливості ідентифікувати земельні ділянки відповідача із землями лісогосподарського призначення, що перебували у постійному користуванні комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" через відсутність необхідної інформації у ньому. Разом з тим, Гостомельською селищною радою Київської області на виконання вимоги прокуратури м. Ірпеня від 06 жовтня 2010 року супровідним листом від 23 жовтня 2010 року направлено всього 50 рішень про надання безкоштовно у приватну власність земельних ділянок, розташованих по вул. Київській та по вул. Щорса у селищі Гостомель Київської області, проте упродовж 2010 року селищною радою прийнято 81 рішення з аналогічних питань, без зазначення даних щодо номерів цих рішень, дати їх прийняття та осіб, яких вони стосуються.

Позивач також вказував, що про перевищення органом місцевого самоврядування наданих статтями 122, 149 Земельного кодексу України повноважень щодо розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення, повноваження власника та розпорядника спірної земельної ділянки якого належить виключно Кабінету Міністрів України, оскільки вона розташована на території земель лісогосподарського призначення, та, одночасно, станом на цей час на території об'єкта природно-заповідного фонду України, що включений до Національного природного парку "Голосіївський", прокурору стало відомо лише під час проведення перевірки на підставі постанови про проведення перевірки від 16 травня 2014 року.

Таким чином, без встановлення цих обставин, передчасним є висновок апеляційного суду, що у прокурора право на звернення до суду в інтересах держави виникло у 2010 році.

Крім того, судом не перевірено доводи про те, що Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором у якості позивача у спірних правовідносинах, взагалі не був учасником ні вилучення, ні зміни цільового призначення спірної земельної ділянки, ні подальшого надання її у власність.

Разом з тим, встановлення цих обставин має суттєве значення для вірного застосування норми ч. 4 ст. 267 ЦК України.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а отже і рішення суду, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, суд апеляційної інстанції у порушення вимог статей 213, 214, 303, 304 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, не дослідив усіх доказів, які містяться у матеріалах справи, допустив суттєву неповноту у з'ясуванні таких обставин, не дав належної оцінки доказам та поясненням позивача, а тому дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для застосування строку позовної давності.