розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Управління Держгеокадастру у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, ОСОБА_4 про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним та витребування майна, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року,

У травні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 19 березня 2014 року № 19/03/14/1-ДО, укладений між Головним управлінням Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_4; витребувати із незаконного володіння ОСОБА_4 на свою користь земельну ділянку площею 36,6 га.

Позов обґрунтовано тим, що рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 1992 року Верхньодніпровську районну раду народних депутатів зобов'язано наділити позивача земельною ділянкою площею 20 га на території Першотравенської сільської ради для ведення фермерського господарства. 12 травня 1992 року Верхньодніпровською районною радою народних депутатів було видано державний акт на довічне успадковане володіння земельною ділянкою площею 20 га для створення селянського (фермерського) господарства. Рішенням Першотравенської сільської ради народних депутатів Верхньодніпровського району від 02 жовтня 1992 року позивачу надано згоду на проектування під виділення земельної ділянки площею 20 га для фермерського господарства. Актом встановлення меж земельної ділянки Першотравенської сільської ради від 02 жовтня 1992 року встановлено межі земельної ділянки площею 16,6 га на полі № 1 четвертої бригади колгоспу ім. Шевченка. Ці земельні ділянки перебували в користуванні позивача. Для здійснення господарської діяльності було створено Фермерське господарство "Росток". До 2005 року позивач користувався вказаною земельною ділянкою. Розпорядженням голови Верхньодніпровської районної державної адміністрації від 18 серпня 2005 року № 239 припинено право користування земельною ділянкою загальною площею 36,6 га та земельну ділянку передано до земель запасу Першотравенської сільської ради. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2014 року вищевказане розпорядження визнано недійсним. Проте Головне управління Держземагентства у Дніпропетровській області уклало договір оренди земельної ділянки від 19 березня 2014 року № 19/03/14-1-ДО із ОСОБА_4 та передало їй в оренду строком на 49 років. Саме ця земельна ділянка знаходилась у користуванні ОСОБА_3

Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2016 року позов задоволено частково.

Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 земельну ділянку площею 36,6 га на території Першотравенської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області за межами населеного пункту для ведення фермерського господарства.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року скасовано рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2016 року в частині витребування у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 земельної ділянки площею 36,6 га на території Першотравенської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області за межами населеного пункту для ведення фермерського господарства, стягнення судових витрат та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Додатковим рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2016 року ухвалено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 7 613 грн 47 коп. у рахунок відшкодування понесених нею судових витрат за подачу апеляційної скарги.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить змінити або частково скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте рішення судів попередніх інстанцій зазначеним нормам процесуального права не відповідають.

Задовольняючи частково указаний позов, суд першої інстанції, керуючись ст. 1212 ЦК України, виходив із того, що відповідач набула право користування земельною ділянкою з підстав, які згодом відпали, у зв'язку із визнанням судом недійсним розпорядження голови районної державної адміністрації, яким було незаконно припинено право користування позивача.

У зв'язку з цим суд дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог про витребування земельної ділянки, яка була раніше у користуванні позивача.

Таким чином, суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ч. 2 ст. 16 ЦК України та ст. 152 ЗК України, а відновлення порушеного права позивача полягає саме в поверненні земельної ділянки у його користування.

Крім того, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі від 19 березня 2014 року № 19/03/14-1-ДО, укладеного між Управлінням Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_4, оскільки позивачем не наведено жодних обґрунтувань підстав для визнання цього договору недійсним, зокрема його невідповідність вимогам, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України. Так, суд установив, що на момент укладення оспорюваного договору оренди орендодавець мав право на передачу спірної земельної ділянки в оренду, яка є державною власністю, тобто сторони договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним, його зміст та форма не суперечать ЦК України (435-15) та іншим актам цивільного законодавства.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки й ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог, апеляційний суд виходив із того, що право користування спірною земельною ділянкою було передано відповідачу ОСОБА_4 на відповідній правовій підставі, а саме договору оренди земельної ділянки, який зареєстрований у встановленому законом порядку.

Станом на час розгляду справи в суді не скасовані та не визнані судом недійсними право власності на земельну ділянку Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області, наказ начальника Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області про передачу земельної ділянки в оренду ОСОБА_4 та сам договір оренди землі від 19 березня 2014 № 19/03/14/1-ДО.

Також апеляційний суд зазначив, що позивачем не оскаржувалося рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі від 19 березня 2014 року № 19/03/14/1-ДО, укладеного між Головним управлінням Держземагентства у Дніпропетровській області та ОСОБА_4, у зв'язку з чим апеляційний суд дійшов висновку, що в суду першої інстанції не було підстав для задоволення позовних вимог про витребування на користь позивача спірної земельної ділянки.

Установивши, що позивач є користувачем земельної ділянки на підставі держаних актів на право довічного успадкованого володіння, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для захисту прав позивача на підставі ч. 2 ст. 393, ст. 1212 ЦК України, зазначивши, що він не є власником землі.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Судом установлено, що рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 07 квітня 1992 року Верхньодніпровську районну раду народних депутатів зобов'язано наділити ОСОБА_3 земельною ділянкою площею 20 га для ведення фермерського господарства. На підставі цього рішення суду ОСОБА_3 виділено земельну ділянку для створення фермерського господарства площею 20 га та 12 травня 1992 року головою Верхньодніпровської районної ради народних депутатів видано державний акт на право довічного успадковуваного володіння землею на земельну ділянку площею 20 га.

02 жовтня 1992 року Першотравенською сільською радою Верхньодніпровського району Дніпропетровської області прийнято рішення про надання згоди на проектування ОСОБА_3 для виділення земельною ділянкою площею 20 га для фермерського господарства. На підставі цього рішення Першотравенської сільської ради ОСОБА_3 виділено земельну ділянку площею 16,6 га, що підтверджується актом меж земельної ділянки в натурі.

Розпорядженням голови Верхньодніпровської районної державної адміністрації від 19 серпня 2005 року № 288-р припинено право користування ОСОБА_3 земельною ділянкою загальною площею 36,6 га

та її передано до земель запасу Першотравенської сільської ради. Це розпорядження рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2014 року визнано недійсним.

Також установлено, що 19 лютого 2014 року зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 37 га для ведення фермерського господарства на території Першотравенської сільської ради Верхньодніпровського району Дніпропетровської області, кадастровий номер НОМЕР_1, власником земельної ділянки зазначено головне Управління Держземагентства у Дніпропетровській області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

На підставі наказу начальника Головного управління Держземагентства у Дніпропетровській області спірну земельну ділянку площею 37 га, кадастровий номер НОМЕР_1, передано в оренду ОСОБА_4 на підставі договору оренди землі від 19 березня 2014 року № 19/03/14/1-ДО, який 20 березня 2014 зареєстровано Реєстраційною службою Верхньодніпровського РУЮ в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно зі ст. 23 ЗК Української РСР (в редакції від 18 грудня 1990 року, яка діяла до набрання чинності нової редакції закону - 16 травня 1992 року) право володіння або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, районними, міськими Радами народних депутатів. Форми державних актів встановлюються Верховною Радою Української РСР.

Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 березня 1991 року № 889-ХІІ (889-12) "Про форми державних актів на право володіння і користування землею і Положення про порядок надання і вилучення земельних ділянок" було затверджено, зокрема форми державних актів: на право довічного успадкованого володіння землею; на право постійного володіння землею.

Разом із тим п. 8 постанови Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" від 13 березня 1992 року № 2200-ХІІ (2200-12) передбачено, що громадяни, підприємства, установи, організації, яким було надано в установленому порядку земельні ділянки у довічне успадковуване або постійне володіння, зберігають свої права на використання цих земельних ділянок до оформлення права власності або землекористування відповідно до Земельного кодексу України (2768-14) .

Згідно з п. 6 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 563 "Про земельну реформу" (563-12) визначено, що громадяни, підприємства, установи й організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення у дію ЗК Української РСР (2874а-07) , повинні до 15 березня 1994 року оформити право власності або право користування землею. Після закінчення вказаного строку, раніше надане їм право користування земельною ділянкою втрачається. Згідно з постановою Верховної Ради України від 17 лютого 2004 року № 1492 дію вказаного пункту продовжено до 01 січня 2008 року. Однак рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року (v005p710-05) № 5-рп цей пункт визнано неконституційним та таким, що втратив чинність з дня ухвалення зазначеного рішення.

Таким чином, користувачі земельних ділянок, право яких посвідчене державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею, не можуть бути позбавлені права користування з тих підстав, що вони це право не переоформили, оскільки переоформлення його на право власності чи укладання договору оренди земельної ділянки є правом, а не обов'язком такої особи.

Стаття 1 ЦПК України передбачає, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

За змістом ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Отже, з огляду на викладене законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності в особи суб'єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди суб'єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України (254к/96-ВР) та законами України, у тому числі ст. ст. 15, 16 ЦК України та ст. ст. 1, 3, 15 ЦПК України, і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право не визнається. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб'єктивне матеріальне право на їх задоволення.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 152 ЗК України 2001 року власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Виходячи з викладеного, не є законним та обґрунтованим рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог в обраний позивачем спосіб із тих підстав, що позивач не є власником спірного майна, адже захисту підлягає його право як землекористувача.

Зі справи вбачається, що на а. с. 22-24 міститься копія рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2014 року, ухваленого у справі за позовом ОСОБА_3 до Верхньодніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа - Управління Держземагентства у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області, про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Верхньодніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 18 серпня 2005 року № 239, яким указаний позов задоволено і визнано недійсним зазначене розпорядження з тих підстав, що голова Верхньодніпровської районної державної адміністрації Дніпропетровської області не мав права одноособово розпорядженням припиняти право користування земельною ділянкою без звернення до суду з позовом до користувача.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року залишено без змін рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 травня 2014 року (а. с. 19-21).

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Отже, саме на суд, як на державний орган, покладено обов'язок вирішення справи відповідно до закону, у зв'язку з чим суд має право й зобов'язаний визначити характер спірних правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

На порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суди не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не звернули достатньої уваги на предмет і підстави поданого позову, не визначилися належним чином із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, у зв'язку з чим не роз'яснили позивачу права на уточнення позовних вимог.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212- 215, 303, 315 ЦПК України не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.