розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_3, третя особа - прокуратура Дніпропетровської області, про звільнення майна з-під арешту, за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" Валендюка Владислава Сергійовича на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року,

У грудні 2015 року Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило виключити з-під арешту, накладеного постановою прокуратури Індустріального району м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року, трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, та належить на праві власності ОСОБА_3 і передана в іпотеку ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит"; судові витрати покласти на відповідача.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 16 липня 2007 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір про іпотечний кредит № 030/07-ФЛ/03, відповідно до якого банк надав останньому кредит у сумі 227 250 грн, зі сплатою відсотків за користування у розмірі 12 % річних, строком до 10 червня 2033 року. 09 серпня 2007 року між банком та Державною іпотечною установою було укладено договір відступлення права вимоги № 619, відповідно до якого банк передав права вимоги за договором про іпотечний кредит від 16 липня 2007 року № 030/07-ФЛ/03, іпотечним договором, договором поруки від 16 липня 2007 року № 030/07/01/03. На підставі акта приймання-передачі від 07 грудня 2012 року Державна іпотечна установа повернула банку кредитну справу ОСОБА_3 За договором про іпотечний кредит від 16 липня 2007 року № 030/07-ФЛ/03 предметом іпотеки є вищевказана трикімнатна квартира, яка належить на праві власності ОСОБА_3 та передана відповідно до цього іпотечного договору в іпотеку ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит". Позивач звертався до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська із позовом про стягнення заборгованості, і судом ухвалено заочне рішення від 24 лютого 2014 року, яким позовні вимоги задоволено у повному обсязі (стягнуто в солідарному порядку заборгованість із позичальника та поручителя). На виконання вказаного заочного рішення ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" були отримані виконавчі листи та пред'явлені до державної виконавчої служби для примусового виконання рішення суду. Під час виконавчого провадження виявилося, що Шостою дніпропетровською державною нотаріальною конторою зареєстровано арешт на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1, на підставі постанови прокуратури Індустріального району від 17 листопада 2010 року. Зазначений арешт перешкоджає задовольнити банку свої вимоги за рахунок предмета іпотеки.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 листопада 2016 року змінено рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітня 2016 року в частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" Валендюк В.С. просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте рішення судів першої й апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального права не відповідають.

Апеляційним судом установлено, що згідно з інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно, на квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі постанови прокуратури Індустріального району м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року, накладено арешт.

Постановою слідчого прокуратури Індустріального району м. Дніпропетровська від 17 листопада 2010 року накладено арешт на нерухоме та рухоме майно, яке належить на праві власності обвинуваченому ОСОБА_3

Також установлено, що вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2011 року ОСОБА_3 визнано винним у скоєнні злочинів, передбачених ст. 366 ч. 2, ст. 364 ч. 2 КК України, та призначено покарання; стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави 264 512 грн 13 коп. Вирок суду не оскаржувався та набрав законної сили.

Постановою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 липня 2011 року було уточнено, що за вироком Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 22 лютого 2011 року необхідно стягнути з ОСОБА_3 в інтересах держави на користь Державної податкової інспекції Ленінського району м. Дніпропетровська грошові кошти у розмірі 264 512 грн 13 коп.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у постанові від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду.

Також у п. 2 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 червня 2016 року № 5 "Про судову практику в справах про зняття арешту з майна" (v0005740-16) судам роз'яснено, що відповідачами в справі є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, а в окремих випадках - особа, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. Як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має бути залучено відповідний орган державної виконавчої служби, а також відповідний орган доходів і зборів, банк та іншу фінансову установу, які у випадках, передбачених законом, виконують судові рішення (ст. 3 Закону України від 21 квітня 1999 року "Про виконавче провадження", у редакції Закону України від 04 листопада 2010 року).

У випадках, коли арешт майна проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач до участі у справі у встановленому законом порядку також залучається відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України.

За таких обставин та з огляду на викладене, апеляційний суд правильно виходив із того, що до участі у справі не залучено відповідний територіальний орган Державної фіскальної служби України у встановленому законом порядку як співвідповідач.

У силу наданих чинним ЦПК України (1618-15) повноважень апеляційний суд був позбавлений можливості цю помилку виправити та залучити особу до участі у справі з належним оформленням цієї процесуальної дії, що можливо лише під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Оскільки суд першої інстанції усупереч вимогам ст. ст. 212- 215 ЦПК України порушив норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, в достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, крім того, не визначився достатньо повно із колом учасників процесу, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.