розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна Вікторія Михайлівна, про визнання договору іпотеки та договору купівлі-продажу квартири недійсними; за зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_10, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 24 листопада 2010 року між нею та ОСОБА_5, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, було укладено та нотаріально посвідчено договір позики, відповідно до умов якого вона отримала 215 840 грн., що еквівалентно 26 980 доларів США на строк 12 місяців та зобов'язалася повертати ці кошти шляхом сплати 5 320 грн., що еквівалентно 665 доларів США, до 24 числа кожного місяця, починаючи з грудня 2010 року по жовтень 2011 року. На забезпечення виконання умов цього договору вони того ж дня уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, що належить їй на праві приватної власності. Протягом 2014 року вона сплатила більше 200 тис. грн. та повністю повернула позичені кошти, проте 26 червня 2015 року приватний нотаріус Анохіна В.М. посвідчила договір купівлі-продажу зазначеної вище квартири, відповідно до якого ОСОБА_5 продав квартиру ОСОБА_7

Посилалася на те, що відчуження квартири відбулось із порушенням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) , оскільки: на момент продажу квартири заборгованість за договором позики була відсутня; іпотекодержатель не направив їй письмову вимогу щодо невиконання договору та продажу квартири, а також письмового повідомлення про звільнення предмета іпотеки; окремого договору про передачу предмета іпотеки із нею не укладалося; іпотекодержатель не повідомив її та не провів опис предмета іпотеки; іпотекодержатель та приватний нотаріус не наравили їй вимогу про усунення порушень основного зобов'язання; ціна предмета іпотеки не узгоджена із нею, оцінювач майна без огляду квартири провів її оцінку та визначив її вартість на рівні, нижчому за звичайні ціни; іпотекодавець не здійснив виконавчий напис на договорі іпотеки та не провів прилюдних торгів з продажу предмета іпотеки; за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу квартири не направив їй письмове повідомлення про намір.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила визнати договір іпотеки від 24 листопада 2010 року та договір купівлі-продажу квартири від 26 червня 2015 року недійсними.

У травні 2016 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що за договором купівлі-продажу від 26 червня 2015 року, укладеним із іпотекодержателем ОСОБА_5, він придбав квартиру АДРЕСА_1, проте попередній власник цієї квартири ОСОБА_3, незважаючи на його неодноразові вимоги, не звільнила приміщення та продовжує в ній проживати, а також вселила до цієї квартири сторонніх осіб, чим створює йому перешкоди у користуванні та розпорядженні майном.

Враховуючи викладене, ОСОБА_6 просив виселити ОСОБА_3 та інших осіб із указаної вище квартири.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким його позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що у результаті неналежного виконання умов договору позики утворилася заборгованість, яку ОСОБА_3 у строк, встановлений цим договором, та на момент пред'явлення позову не погасила, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Підстав для визнання договору недійсним немає. Оскільки новий власник ОСОБА_6 не пред'являв вимог про добровільне звільнення квартири його позов є безпідставним.

Апеляційний суд погодився із висновком районного суд про те, що ОСОБА_3 не виконала своїх зобов'язань за договором позики, у результаті чого утворилася заборгованість, тому відсутні підстави для визнання договору іпотеки та договору купівлі-продажу недійсними. При цьому суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду в частині зустрічного позову ОСОБА_6 та задовольняючи його, зазначив про те, що право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_6, договору щодо користування квартирою між ним та ОСОБА_3 немає, тому вона підлягає виселенню на підставі ст. 391 ЦК України.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 24 листопада 2010 року між ОСОБА_5, від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_4, та ОСОБА_3 було укладено та нотаріально посвідчено договір позики, відповідно до умов якого остання отримала 215 840 грн., що еквівалентно 26 980 доларів США на строк 12 місяців та зобов'язалася повертати ці кошти шляхом сплати 5 320 грн., що еквівалентно 665 доларів США, до 24 числа кожного місяця, починаючи з грудня 2010 року по жовтень 2011 року.

На забезпечення виконання умов цього договору вони уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, що належить їй на праві приватної власності.

Відповідно до 1046 ЦК України (435-15) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Суди встановили, що у передбачений договором позики строк ОСОБА_3 повернула лише 2 330 доларів США, а згодом, до 20 березня 2013 року, сплатила ще 6 000,35 доларів США, у той час як позика їй надавалася у еквіваленті 26 980 доларів США.

У п. 7 договору позики сторони передбачили, що у разі неповернення позичальником позичених грошей до строку, визначеного у цьому договорі, або пропущення однієї з виплат, позикодавець має право пред'явити цей договір до виконання в порядку і в строки, передбачені чинним законодавством України.

Згідно з п. 5.3 договору іпотеки квартири у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем зобов'язань за основним договором, сторони домовилися про те, що звернення стягнення на передане в іпотеку майно може бути здійснено будь-яким шляхом, передбаченим Законом України "Про іпотеку" (898-15) , та/або шляхом вчинення виконавчого напису.

Відповідно до п. 5.4.1 договору іпотеки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. іпотекодержатель може задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Сторони встановили, що положення цього пункту, разом з іншими положеннями цього договору, являють собою окремий договір (правочин) про передачу іпотекодавцем права власності на предмет іпотеки іпотекодержателю в рахунок виконання зобов'язання та/або інших вимог. В силу зазначеного в цьому пункті, іпотекодавець здійснює передачу іпотекодержателю під відкладальною обставиною (умовою), а іпотекодержатель набуває право власності щодо предмета іпотеки за вартістю предмета іпотеки, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. Передача іпотекодавцем іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки вважається такою, що відбулася, і іпотекодержатель вважається таким, що став власником предмета іпотеки, з моменту надання/направлення іпотекодержателем письмового повідомлення іпотекодавцю про набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки та державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки. Форма повідомлення про набуття встановлюється іпотекодержателемсамостійно. Сторони встановили, що цей договір є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Пунктом 5.4.2. договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечені іпотекою вимоги шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій третій особі - покупцю на підставі договору купівлі-продажу в рахунок виконання зобов'язань. Цим іпотекодавець надає іпотекодержателю повноваження здійснювати від імені іпотекодавця всі без виключення/обмеження дії, що передбаченні чинним законодавством України та необхідні та/або будуть необхідними для цілей продажу предмету іпотеки третім особам, зокрема: право представляти інтереси іпотекодавця, укладати (договори), отримувати та подавати заяви, документи, розписуватися та інше. Сторони встановили, що іпотекодержатель зобов'язаний за 30 календарних днів до укладання такого договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця про свій намір укласти такий договір.

Пунктом 4.4 встановлено, що у випадку звернення іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки іпотекодавець, на письмову вимогу іпотекодержателя, зобов'язаний забезпечити звільнення предмета іпотеки та зняття з реєстраційного обліку всіх мешканців протягом 10 календарних днів після отримання повідомлення.

Доводи ОСОБА_3, що вона повернула грошові кошти без розписок є недоведеними, а крім того, не відповідають вимогам ч. 1 ст. 218, ст. ст. 1047, 1049 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив тверджень ОСОБА_3 про те, що іпотекодержатель у порушення наведених положень договору іпотеки не направив їй письмового повідомлення про укладення договору купівлі-продажу спірної квартири та письмового повідомлення про звільнення предмета іпотеки, а також про те, що у порушення ст. 18 Закону України "Про іпотеку" її не повідомлено та не проведено опису предмета іпотеки.

Крім того, за змістом ч. 2 ст. 40 Закону "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власника цього жилого приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Жиле приміщення, що надається виселюваному, повинно бути зазначено в рішенні суду або постанові прокурора.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма ст. 109 ЖК УРСР.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року № 6-197цс16 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував, у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив, на якій підставі та за які кошти ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру, зокрема чи придбавалася ця квартира за позичені кошти, та дійшов передчасного висновку про виселення її зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Отже, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи в частині зустрічного позову ОСОБА_6, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції в цій частині.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи в частині зустрічного позову ОСОБА_6, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.