розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про вселення; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_5, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення; за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, третя особа - ОСОБА_4, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_6, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року,

У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 2007 року перебуває із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1. Вона зареєстрована та проживає у АДРЕСА_1. З лютого 2014 року відповідач почав створювати їй перешкоди у користуванні квартирою, а у квітні 2014 року - вигнав її з дому.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила вселити її у житлове приміщення - квартиру АДРЕСА_1.

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що ОСОБА_3 зловживає алкогольними напоями, поводить себе агресивно, провокує конфлікти, налаштовує дитину проти нього та його батьків, не сплачує комунальні послуги, а також на те, що з квартири почали зникати його особисті речі.

Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1, виселити її із цієї квартири без надання іншого житлового приміщення.

У грудні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом, в якому, посилаючись на те, що він є співвласником квартири АДРЕСА_1 та батьком ОСОБА_4, а ОСОБА_3 налаштовує його онука, ОСОБА_7, проти нього та його дружини, принижує його дружину, краде його особисті речі, незаконно вселила до квартири своїх батьків, створює нестерпні умови проживання у квартирі, у результаті чого він із дружиною вимушені були поїхати тимчасово проживати на дачу у Київську область.

Протокольною ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 17 лютого 2015 року зустрічний позов ОСОБА_4 та позов ОСОБА_5 об'єднано із позовом ОСОБА_3

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 та позов ОСОБА_5 задоволено. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1. Виселено ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 та позов ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 систематично порушує правила співжиття та робить неможливим для власників квартири проживання із нею в одній квартирі.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що з 26 квітня 2007 року по 29 вересня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_3 з 11 лютого 2014 року зареєстрована у АДРЕСА_1, яка належить на праві спільної часткової власності по Ѕ частині ОСОБА_4 та його батьку - ОСОБА_5

Частиною 4 ст. 9 ЖК України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Згідно зі ст. 156 ЖК України припинення сімейних відносин з власником не позбавляє колишніх членів сім'ї права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ст. 157 ЖК України членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 116 ЖК України якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушення правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суди, пославшись на те, що ОСОБА_3 систематично порушує правила співжиття, робить неможливим для інших проживання із нею в одній квартирі, а вжиті до неї заходи попередження та громадського впливу не дали позитивних результатів, у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не навели та не дали належної правової оцінки доказам, на підставі яких вони дійшли до такого висновку, а лише вказали на яких аркушах справи вони містяться, оцінили ці докази у сукупності з іншими та на вказали чи є вони належними й допустимими доказами для застосування ст. 116 ЖК УРСР.

Крім того, районний суд дійшов передчасного висновку про одночасне визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування цією квартирою, та її виселення, оскільки до цих правовідносин застосовуються різні норми матеріального права, вони мають різні підстави та способи доведення.

Апеляційний суд на наведені порушення норм процесуального права, допущені судом першої інстанції, уваги не звернув та їх не виправив.

Отже, суди не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірили доводів та наданих сторонами доказів та обґрунтували судові рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_6, задовольнити.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 17 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.