розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 01 грудня 2016 року,

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 10 вересня 2008 року між публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк") та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 62 200 доларів США на строк до 10 вересня 2038 року. На забезпечення виконання умов цього договору вони того ж дня уклали договір іпотеки, предметом якого є належна ОСОБА_3 на праві власності квартира АДРЕСА_1. 25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" відчужило за договором купівлі-продажу права вимоги за цими договорами ПАТ "Дельта Банк", у результаті чого останнє стало новим кредитором ОСОБА_3

Посилаючись на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 20 липня 2015 року складає 1 454 749 грн. 29 коп. та яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив, ПАТ "Дельта Банк" просило в рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за банком права власності на предмет іпотеки.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 01 грудня 2016 року, у задоволенні позову ПАТ"Дельта Банк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ "Дельта Банк" просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив із того, що банк звернувся до суду із позовом до спливу тридцятиденного строку, наданого ним у листі-вимозі на погашення відповідачем кредитної заборгованості, а також на те, що позивач у порушення ч. 3 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" не визначив вартість предмета іпотеки.

Апеляційний суд погодився із висновками районного суду, зазначивши при цьому також про те, що допущене відповідачем прострочення не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсягу його прав, а банк, звернувшись із позовом до суду, зловжив своїми правами, оскільки не дотримався балансу своїх інтересів та інтересів відповідача та поставив останнього у вкрай невигідне становище.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 10 вересня 2008 року між ПАТ "Сведбанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 62 200 доларів США на строк до 10 вересня 2038 року.

На забезпечення виконання умов цього договору вони того ж дня уклали договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, належна ОСОБА_3 на праві власності.

25 травня 2012 року ПАТ "Сведбанк" за договором купівлі-продажу відчужило права вимоги за вказаними договорами ПАТ "Дельта Банк", у результаті чого останнє в силу ст. 512- 514 ЦК України стало новим кредитором ОСОБА_3

Пред'являючи позов, ПАТ "Дельта Банк" посилалось на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 20 липня 2015 року складає 1 454 749 грн. 29 коп. та яку позичальник, незважаючи на вимоги, не погасив, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ч. 1 ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 зазначеного Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно з ч. 1 ст. 12 цього ж Закону у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Пунктом 1.1 договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання позичальником основного зобов'язання повністю або частково, у тому числі, якщо іпотекодавець не повернув іпотекодержателю суму кредиту, проценти за користування кредитом, пеню, іншу заборгованість, не сплатив платежі та штрафи, що передбачені та/або випливають з основного зобов'язання, а також в інших випадках, передбачених основним зобов'язанням та цим договором, у тому числі у випадку одноразового прострочення основного зобов'язання (як основного боргу, так і процентів за ним).

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється з урахуванням положень ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Проте ч. 3 ст. 39 вказаного Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Отже, законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання.

Зазначене положення може враховуватися лише в разі, якщо порушенням основного зобов'язання іпотекодержателю не завдано збитків.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року № 6-340цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного суди не врахували та у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили тверджень позивача про те, що відповідач неодноразово порушував графік платежів та протягом шести місяців жодного разу не здійснив погашення кредиту, відтак, дійшов передчасного висновку про те, що прострочення відповідача не завдає збитків банку.

Крім того, суди не дали оцінки твердженням позивача про те, що непогашена заборгованість за кредитом значно перевищує вартість предмета іпотеки, а небажання позичальника погасити кредит лише збільшує розмір заборгованості.

Отже, суди не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірили доводів та наданих сторонами доказів та обґрунтували судові рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

При новому розгляді справи суду слід звернути увагу на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постановах від 24 травня 2013 року № 6-1388цс16 та від 09 серпня 2013 року № 6-2213цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України, щодо правових підстав звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" задовольнити частково.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 03 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 01 грудня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.