розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення аліментів на утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання, та додаткових витрат за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 02 березня 2017 року,

У січні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що до 29 липня 2003 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4, від якого мають дочок: ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 18 липня 2003 року стягнуто з ОСОБА_4 на її користь аліменти на утримання дочок у розмірі 1/3 частини всіх видів його заробітку, але не менше Ѕ неоподаткованого мінімуму доходів громадян на кожну дитину щомісячно, починаючи з 09 липня 2003 року до їх повноліття.

Посилаючись на те, що після досягнення повноліття дочки продовжують навчання на платній основі та перебувають на її утриманні, а відповідач матеріальної допомоги їм не надає, ОСОБА_3 просила стягнути з відповідача аліменти на утримання повнолітніх дітей, які продовжують навчання у розмірі Ѕ частини всіх його доходів щомісяця та понесені нею додаткові витрати на оплату їхнього навчання у розмірі 16 342 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 17 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 02 березня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела того, що повнолітні дочки проживають із нею, продовжують навчання та на час розгляду справи є студентами Львівського національного університету ім. І. Франка.

Апеляційний суд погодився із висновком районного суду, зазначивши при цьому також про те, що довідки про навчання повнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у вищому навчальному закладі не були подані до суду першої інстанції і суд ухвалив рішення без їх врахування, а апеляційний суд оцінює лише докази, які були надані до суду першої інстанції. Крім того, суд послався на те, що дочки сторін досягли повноліття, тому додаткові витрати на дітей стягненню не підлягають.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від шлюбу мають дочок: ОСОБА_5 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Постановою Шевченківського районного суду м. Львова від 18 липня 2003 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання дочок у розмірі 1/3 частини всіх видів його заробітку, але не менше Ѕ неоподаткованого мінімуму доходів громадян на кожну дитину щомісячно, починаючи з 09 липня 2003 року до їх повноліття.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на те, що після досягнення повноліття дочки продовжують навчання на платній основі та перебувають на її утриманні, а відповідач матеріальної допомоги їм не надає.

Частиною 1 ст. 199 СК України передбачено, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

У п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" (v0003700-06) судам роз'яснено, що обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.

Згідно зі ст. 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у ст. 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

Висновок апеляційного суду про недоведеність навчання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на час розгляду справи у вищому навчальному закладі та їх проживання із матір'ю, ОСОБА_3, є передчасним, оскільки суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не дав належної оцінки довідці з місця проживання про склад сім'ї і прописку, в якій, зокрема вказано про проживання за однією адресою ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (а.с. 8), договорам про підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавр (а.с. 9-12), квитанціям від 10 серпня 2015 року про плату навчання на загальну суму 16 342 грн. (а.с. 13), довідкам від 24 грудня 2015 року про те, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є студентами першого курсу денного відділення факультету міжнародних відносин з терміном закінчення навчання у 2019 році (а.с. 14). Довідки, у тому числі про проживання дітей з позивачкою та про їх навчання у вищому навчальному закладі, додані до позовної заяви в суд першої інстанції, тому посилання апеляційного суду на вимоги ст. 303 ЦПК України є безпідставними.

При цьому суд апеляційної інстанції не врахував того, що довідки про навчання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 видані 24 грудня 2015 року, а із позовом до суду ОСОБА_3 звернулася 20 січня 2016 року.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні вимоги ОСОБА_3 про стягнення з відповідача додаткових витрат на дітей у зв'язку з досягненням ними повноліття, оскільки не врахував того, що такі витати були понесені позивачкою у серпні 2015 року, тобто до досягнення дочками повноліття.

Отже, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції та обгрунтував своє рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.