розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою ОСОБА_6 на заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 06 грудня 2016 року,

У липні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 05 вересня 2008 року ОСОБА_3 отримав кредитні кошти у розмірі 20 600 доларів США на строк до 05 вересня 2018 року зі сплатою 1,67 % на місяць. На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_6 окремі договори поруки. У результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яка станом на 20 квітня 2015 року складає 29 494,52 доларів США та яку позичальник та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з відповідачів кредитну заборгованість у розмірі 29 494,52 доларів США.

Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 06 грудня 2016 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_6 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість у розмірі 29 494,52 доларів США, що за курсом Національного банку України станом на 20 квітня 2015 року складає 620 859 грн. 69 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до нього відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку позичальник та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

Апеляційний суд погодився із висновком районного суду, вказавши при цьому також про те, що доказів погашення заборгованості відповідачі не надали.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 05 вересня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 20 600 доларів США на строк до 05 вересня 2018 року зі сплатою 1,67 % на місяць.

На забезпечення виконання умов цього договору банк того ж дня уклав із ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_6 окремі договори поруки.

Пред'являючи позов, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалось на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку позичальник та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (ч. 1 ст. 554 ЦК України).

Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 553 ЦК України обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель.

Частиною 1 ст. 651 ЦК України встановлено, що зміна умов договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом ч. 1 ст. 654 ЦК України зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірив та не дав належної правової оцінки твердженням ОСОБА_6 про збільшення обсягу його як поручителя відповідальності без його згоди, зокрема про те, що додатковою угодою до кредитного договору від 20 вересня 2012 року встановлено, що в разі порушення позичальником строків по сплаті відсотків за користування кредитом та винагород, визначених в договорі, позичальник за весь період неналежного виконання зобов'язання по сплаті плати за кредитом сплачує банку неустойку в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених відсотків за користування кредитом та в розмірі 100 % від розміру неналежно сплачених винагород, передбачених кредитним договором.

Апеляційний суд не перевірив, чи надав ОСОБА_6 як поручитель позичальника за кредитним договором згоду на збільшення його відповідальності, а, відтак, чи є підстави для стягнення з нього кредитної заборгованості.

Крім того, згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців з дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо інше не передбачено законом. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року з дня укладення договору поруки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. ст. 251, 252 ЦК України).

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251, ч. 4 ст. 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов'язання слід розуміти здійснення ними дій з реалізації прав і обов'язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, "основне зобов'язання" - це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов'язки сторін кредитного договору.

Поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Отже, строк виконання боржником кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами договору кредиту передбачені окремі самостійні зобов'язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов'язку, то у разі неналежного виконання позичальником цих зобов'язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень ч. 4 ст. 559 ЦК України) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що у разі неналежного виконання боржником зобов'язань за кредитним договором передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України строк пред'явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 29 червня 2016 року № 6-272цс16 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного апеляційний суд не врахував, у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не встановив строку погашення кожного чергового платежу та не перевірив, чи не пропустив позивач строк пред'явлення вимоги до поручителя, визначений ч. 4 ст. 559 ЦК України.

Крім того, ст. 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою, норми закону, якими врегульована порука, також не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.

Договори поруки, укладені банком з ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_6, є самостійними, кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом як солідарні боржники із позичальником, проте не як солідарні боржники між собою.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові № 6-185цс14 від 17 грудня 2014 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про правильність висновку районного суду щодо стягнення кредитної заборгованості солідарно з усіх поручителів.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-2003цс15 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного апеляційний суд не врахував та дійшов передчасного висновку про можливість стягнення пені та штрафу одночасно.

Крім того, суд апеляційної інстанції не перевірив правильності й обґрунтованості рішення районного суду в частині стягнення з відповідача комісії, не встановив, які саме послуги за вказану комісію надаються позичальнику, хоча відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові № 6-1746цс16 від 16 листопада 2016 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Отже, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.