розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, товариство з обмеженою відповідальністю "Маттіол", про визнання договору найму укладеним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що вона та ОСОБА_5 є власниками гуртожитку по просп. АДРЕСА_1. Разом з тим, у кімнаті АДРЕСА_1 вказаного гуртожитку проживає ОСОБА_4, який не сплачує орендної плати за користування житлом. Відповідно до вимог статей 641, 642, 643 ЦК України укладення договору найму є обов'язковим для сторін, а тому відповідачу була направлена пропозиція про укладення договору найму приміщення та примірники договору найму на кімнату АДРЕСА_1 вказаного гуртожитку, однак відповідач відмовився від укладення такого договору.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила визнати укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 договір найму житлового приміщення - кімнатою АДРЕСА_1 у гуртожитку по просп. АДРЕСА_1 згідно з типовим договором найму житлового приміщення.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 березня 2016 року позов задоволено. Визнано укладеним договір найму житлового приміщення з користування кімнатою АДРЕСА_1 у гуртожитку по просп. АДРЕСА_1 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 згідно з типовим договором найму житлового приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами заявлених вимог, зокрема правових підстав для укладення спірного правочину та вчинення останньою необхідних дій щодо вручення відповідачу пропозиції про укладення договору найму приміщення і примірники такого договору найму.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (ч. 1 ст. 303 ЦПК України).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є власниками гуртожитку по просп. АДРЕСА_1.

Представником позивача надано висновок про технічне обстеження будівельних конструкцій будівлі вказаного гуртожитку по ремонту покрівлі, даху, підземних комунікацій гуртожитку на підтвердження витрат по обслуговуванню та утриманню спірної будівлі.

У даному гуртожитку в кімнаті АДРЕСА_1 зареєстрований та мешкає відповідач, який ухиляється від укладення договору найму та не сплачує плату за проживання (орендну плату).

Відповідачу була направлена пропозиція про укладення договору найму приміщення та примірники договору найму на кімнату АДРЕСА_1 у гуртожитку по просп. АДРЕСА_1.

Вказані документи також передавалися відповідачу через коменданта гуртожитку, однак ОСОБА_4 відмовився від укладання спірного договору.

Відповідно до довідки від 09 листопада 2015 року, виданої товариством з обмеженою відповідальністю "Маттіол", відповідач проживає у кімнаті АДРЕСА_1 гуртожитку по просп. АДРЕСА_1, проте ухиляється від укладення договору найма житла.

Згідно з ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

На підставі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 814 ЦК України у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Особливості правового регулювання найму (оренди) житла визначаються нормами статей 810, 812 ЦК України.

За змістом ст. 812 ЦК України предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР (5464-10) .

Так, згідно зі ст. 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Отже, гуртожитком є зареєстрована у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів як гуртожиток жила будівля, що відповідає певним вимогам, у якій особам у зв'язку з трудовими відносинами або навчанням в учбовому закладі надається за плату та за ордером, що видається власником гуртожитку, у тимчасове користування жила площа.

Відповідно до ст. 130 ЖК Української РСР порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 1 Розділу ІІ Положення про гуртожитки (z0778-15) , затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 27 квітня 2015 року № 8, вселення до гуртожитків проводиться власником гуртожитку або уповноваженою ним особою на підставі ордера, форма якого наведена в додатку до цього Положення, виданого відповідно до ст. 129 ЖК Української РСР, з одночасним укладенням договору найму жилого приміщення в гуртожитку.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_3 вказувала, що в кімнаті АДРЕСА_1 по просп. АДРЕСА_1 зареєстрований та мешкає відповідач, який ухиляється від укладення договору найму цього приміщення та не сплачує орендну плату. Відповідачу була направлена вимога про укладення спірного правочину та примірники договору найму на кімнату АДРЕСА_1 вказаного гуртожитку, однак ОСОБА_4 відмовився від укладення такого договору.

Проте, такі доводи позивача залишені судами поза увагою та не спростовані належними і допустимими доказами.

Свобода договору, закріплена у статтях 6, 627 ЦК України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.

У тих випадках, коли актом цивільного законодавства передбачена обов'язковість положень цього акту для сторін договору, сторонни не вправі відступити від їх положень (ч. 3 ст. 6 ЦК України). Так, статті 19, 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачають обов'язок споживача житлово-комунальних послуг укласти письмовий договір з виконавцем послуг на основі типового договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 642 ЦПК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі такої відмови, виконавець послуг вправі звернутись до суду за захистом свого права, яке підлягає захисту судом на підставі п. 1 ч. 2 ст. 6 ЦК України шляхом визнання договору укладеним на умовах, передбачених нормативним актом обов'язкової дії.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 жовтня 2012 року № 6-110цс12.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини також вказує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи (рішення у справі "Руїз Торіха проти Іспанії".

Відповідно до норм ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування, а відтак і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, суд апеляційної інстанції у порушення вимог статей 213, 214, 303, 304 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, не дослідив усіх доказів, які містяться у матеріалах справи, не спростував належними та допустимими доказами заявлених вимог, не встановив чи було укладено останнім з власником спірного приміщення на момент вселення договір найму, якщо так, то на яких умовах, а тому дійшов передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, ухвалене апеляційним судом рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 08 червня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.