розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання дійсним договору купівлі-продажу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 18 березня 2016 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 23 листопада 2016 року,

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, у якому просила визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, зареєстрований 9 вересня 1998 року Комсомольською універсальною товарною біржею за № 190, посилаючись на відмову відповідача здійснити нотаріальне посвідчення вказаного договору.

Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 18 березня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 18 травня 2016 року у зв'язку зі смертю відповідача ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, зупинено провадження у вказаній справі до вступу правонаступників.

Ухвалою цього ж суду від 14 листопада 2016 року відновлено провадження та залучено до участі у справі в якості відповідача ОСОБА_4, як правонаступника ОСОБА_5

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 23 листопада 2016 року рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 18 березня 2016 року скасовано, позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу, зареєстрований Комсомольською універсальною товарною біржею 9 вересня 1998 року за № 190, відповідно до якого ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_3 купила квартиру АДРЕСА_1 Полтавської області.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати та змінити рішення суду першої інстанції в частині правового обґрунтування відмови в позові.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що можливість нотаріального посвідчення спірного договору у сторін не втрачена, а тому вимоги ОСОБА_3 є безпідставними.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив із відсутності сумнівів щодо незаконності чи дійсності укладеного між сторонами договору купівлі-продажу.

Проте погодитись із такими висновками судів першої й апеляційної інстанцій не можна, оскільки суди дійшли таких висновків із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що 9 вересня 1998 року між ОСОБА_5 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 Полтавської області. У той же день вказаний договір зареєстровано Комсомольською універсальною товарною біржею за № 190, а 25 вересня 1998 року - комунальним підприємством "Кременчуцьке МБТІ".

Відповідно до ст. ст. 57, 58 Конституції України, ст. 5 ЦК України до застосування підлягають акти цивільного законодавства, що регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Враховуючи, що спірні правовідносини виникли у вересні 1998 року, для їх врегулювання застосовуються норми ЦК УРСР (1540-06) в редакції 1963 року.

Пунктом 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України (435-15) 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, визначено, що правила ЦК України (435-15) про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі ст. 71 ЦК УРСР зальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 ЦК УРСР).

Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Частиною 1 ст. 80 ЦК УРСР визначено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (ч. 2 ст. 80 ЦК УРСР).

Судами попередніх інстанцій належним чином не вирішено питання щодо дотримання ОСОБА_3 строку позовної давності з урахування часу виникнення спірних правовідносин (укладений між сторонами договір купівлі-продажу квартири зареєстровано Комсомольською універсальною товарною біржею 9 вересня 1998 року) й норм матеріального права, що їх регулюють.

Розглянувши позовні вимоги по суті, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що ОСОБА_3 звернулася до суду в лютому 2016 року, тобто з пропуском встановленого ст. 71 ЦК УРСР строку позовної давності, клопотання про поновлення такого строку із зазначенням поважності причин пропуску не заявляла, що є самостійною підставою для відмови в позові (ст. 80 ЦК УРСР).

Крім того, слід зазначити наступне.

У статті 15 Закону України "Про товарну біржу" вказано, що угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Разом із тим, згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України від 10 квітня 1998 року № 17-12/44 (v2_44323-98) "Щодо діяльності товарних бірж" передбачено особливі умови щодо договорів купівлі-продажу будинку (його частини). Якщо хоча б однією із сторін є громадянин, вважається, що такі договори, укладені та зареєстровані біржами з дотриманням закону, підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Недотримання цієї вимоги згідно зі ст. 47 ЦК УРСР тягне недійсність договору.

Також у вказаному роз'ясненні звертається увага на те, що угоди, зареєстровані на біржі, не прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Згідно зі ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.

Право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором (ст. 128 ЦК УРСР).

Відповідно до ч. 1 ст. 45, ст. 47 ЦК УРСР недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу.

Якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Статтею 227 ЦК УРСР передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу).

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (v0003700-78) (зі змінами та доповненнями) роз'яснено, що з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу (у тому числі при придбанні на біржових торгах). Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Встановлено, що спірний договір купівлі-продажу нерухомого майна нотаріально не посвідчений, такий договір лише зареєстрований на Комсомольській універсальній товарній біржі.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги (відповідно до позовної заяви), ОСОБА_3 посилалася на те, що їй не було відомо про необхідність реєструвати біржовий договір у нотаріальній конторі, а в подальшому, коли вона дізналась про обов'язковість нотаріального посвідчення, не вистачало коштів на вчинення такого посвідчення, й просила визнати дійсним спірний договір купівлі-продажу з тих підстав, що між сторонами відбулося повне виконання умов договору.

Проте, відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, чинної на час виникнення спірних правовідносин, якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Тобто, для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України зазначених вимог закону не врахували,

не встановили належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, не з'ясували, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не навели доказів ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу в момент його укладення та під час його виконання, що унеможливлює визнання угоди дійсною на підставі ст. 47 ЦК УРСР, та не з'ясували, за яких умов не було у встановленому законом порядку нотаріально посвідчено спірний договір.

Також суди не встановили та не зазначили у рішенні обставини, факти та докази, які б свідчили про те, що сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору, зокрема щодо об'єкта продажу нерухомості, чи було узгоджено ціну, чи отримав відповідач грошові кошти, чому договір не було нотаріально посвідчено тривалий час, чи мали місце передбачені законом обмеження на укладення такого договору.

Отже, судові рішення фактично ухвалені на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

За таких обставин, коли фактичні обставини, які мають важливе значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої суду належить урахувати викладене, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 18 березня 2016 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 23 листопада 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.