розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Іллічівська міська рада Одеської області, про виселення, зняття з місця реєстрації та стягнення моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 13 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2016 року,

У липні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 17 січня 1983 року Іллічівською міською радою Одеської області було видано ордер на його вселення з родиною у складі трьох осіб до квартири АДРЕСА_1. У подальшому він тимчасово не проживав у цій квартирі у зв'язку з відсутністю водовідведення та централізованого опалення, що створювало певні незручності. 27 травня 1997 року у зазначеній квартирі з порушенням вимог законодавства, без відповідного ордера, вселився та був зареєстрований ОСОБА_4.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив виселити відповідача із вказаної вище квартири, стягнути з нього моральну шкоду у розмірі 5 тис. грн. та заборонити йому будь-яким чином перешкоджати позивачеві та членам його родини у користуванні квартирою.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 13 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19 травня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач з жовтня 1990 року не проживає у спірній квартирі, втратив із нею зв'язок, окрім реєстрації, тому відповідно до ст. 71 ЖК УРСР є таким, що втратив право користування житловою площею у цій квартирі.

Апеляційний суд погодився із висновком районного суду, зазначивши при цьому також про те, що позивач протягом 24 років не намагався захистити свої житлові права на спірну квартиру, а також про те, що він з 2008 року був обізнаний про приватизацію відповідачем спірного житла. З цих підстав суд вважав, що позивач не має законних підстав для захисту своїх прав, оскільки вони не порушені.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що рішенням виконкому Іллічівської міської ради Одеської області № 6 від 14 січня 1983 року затверджено списки, надані адміністрацією СУ-455 тресту "Чорноморгідрострой", про закріплення житлової площі в будинках для малосімейних для тимчасового проживання та видано ордери, в тому числі № 173 від 17 січня 1983 року ОСОБА_3 на склад сім'ї із трьох осіб на право зайняття одної кімнати житловою площею 14,8 кв. м квартири АДРЕСА_1.

27 травня 1997 року у зазначеній квартирі був зареєстрований ОСОБА_4.

Рішенням виконкому Олександрівської селищної ради № 316 від 26 вересня 2000 року спорудженню за адресою АДРЕСА_2 надано статус будинку для малосімейних та прийнято на баланс Олександрівської селищної ради, дозволено приватизацію мешканцям зазначених в рішенні квартир, у тому числі ОСОБА_4 по квартирі №24.

Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 30 липня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та його родини про визнання їх такими, що втратили право користування житловою площею спірної квартири. Підставою для відмови в задоволенні позову стало недоведення ОСОБА_4 правомірності свого вселення до спірної квартири.

Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР, п. 2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (208-86-п) (далі - Примірне положення), гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання. Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) указав, що, вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, судам слід з'ясовувати, крім інших питань, і питання щодо видачі відповідно до Примірного положення ордера на зайняття жилої площі в гуртожитку.

Згідно із ч. 2 ст. 128, ст. 129 ЖК УРСР, ч. 1 п. 10 Примірного положення на підставі спільного рішення адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Отже, законом установлено, що єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства, установи, організації на підставі спільного з профспілковим комітетом рішення про надання жилої площі в гуртожитку.

Указаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року № 6-71цс11 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та не звернув уваги на предюдиційне для даної справи рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 30 липня 2015 року, яким вказано на відсутність документів та правових підстав, за якими ОСОБА_4 вселився та зареєструвався у спірній квартирі, і цей факт в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України не підлягає доведенню. При цьому позивач з родиною вселився до спірної квартири на підставі належного ордера, тобто на законних підставах.

У зв'язку з цим висновок апеляційного суду про те, що у ОСОБА_3 відсутні законні підстави для своїх вимог не ґрунтується на зазначених вище доказах.

Крім того, у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд не перевірив тверджень позивача про те, що він з родиною тимчасово не мешкали у спірній квартирі в осінньо-зимові періоди через відсутність у ній водовідведення, каналізації та централізованого опалення, тобто через відсутність належних умов для проживання, а також про те, що саме під час відсутності позивача в один з таких періодів відповідач самовільно вселився до спірної квартири та відмовився із неї виселятись, а в подальшому, 27 травня 1997 року, без належних правових підстав у ній зареєструвався.

Також суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням позивача про те, що він неодноразово звертався до правоохоронних органів з підстав створення відповідачем перешкод для його користування спірною квартирою, а також про те, що він неодноразово хворів та у 2011 і 2013 роках померли його батьки. При цьому, обґрунтовуючи наявність інтересу до квартири, позивач посилався і на те, що у зазначеній вище квартирі залишилися його речі, що свідчить про те, що не втратив зв'язок з квартирою.

Отже, суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ