розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: Печерська районна у м. Києві державна адміністрація, Оболонська районна у м. Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання малолітніх дітей з матір'ю; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_5, Печерська районна у м. Києві державна адміністрація, про визначення місця проживання малолітніх дітей з батьком, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 2 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2017 року,

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що вона та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 2 лютого 2002 року, який рішенням Печерського районного суду м. Києва від 10 травня 2016 року розірвано. Під час перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та донька ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Внаслідок агресивної поведінки відповідача та його психологічного насилля в сім'ї сімейні відносини між подружжям поступово припинились та, як наслідок, втрачено взаєморозуміння у вирішенні питань виховання дітей. Вказане призвело до розірвання шлюбу між сторонами. Також ОСОБА_3 зазначала, що син ОСОБА_6 знаходиться під впливом батька, що негативно впливає на його розвиток, а донька ОСОБА_7 боїться свого батька. Крім того, зазначала, що має власне житло, самостійний дохід, любить своїх дітей та зможе забезпечити їх належний розвиток та всім необхідним. Посилаючись на викладене, просила визначити місце проживання дітей з матір'ю.

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дітей, посилаючись на те, що ОСОБА_3 самостійно змінила місце проживання доньки ОСОБА_7, забравши свої та її речі у вересні 2015 року й переїхала проживати у квартиру, яка їй належить. З того часу ОСОБА_3 позбавила сина ОСОБА_6 можливості спілкуватися із сестрою, а його, як батька, з донькою ОСОБА_7. При цьому сама ОСОБА_3 не спілкується із сином ОСОБА_6 у тому обсязі, який йому необхідний, а поодинокі випадки спілкування відбуваються виключно з метою надання доказів щодо піклування матері про сина. Вказане призвело до відчуження ОСОБА_6 у спілкуванні з його матір'ю, що, в свою чергу, може негативно вплинути на виховання та розвиток доньки ОСОБА_7, яка його любить. ОСОБА_4 також просив взяти до уваги наявність у нього належних умов для проживання обох дітей, можливості їх забезпечення з огляду на належний матеріальний достаток та відсутність з його боку будь-яких перешкод у спілкуванні матері з дітьми. Посилаючись на викладене, просив визначити місце проживання дітей з батьком.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 2 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 22 березня 2017 року, позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_4 задоволено частково. Визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з батьком ОСОБА_4 за місцем його проживання, яким на цей час є квартира АДРЕСА_1. Визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із матір'ю

ОСОБА_3, за місцем її проживання, яким на цей час є квартира АДРЕСА_2.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій в частині визначення місця проживання сина з батьком, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити її позов.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з інтересів малолітніх дітей, з прив'язаності кожного з них до одного з батьків, врахувавши їх вік та потреби у повсякденному житті, можливість забезпечити належні умови проживання, виховання та розвиток дітей. При цьому суд врахував думку ОСОБА_6, який достатньо зрозуміло для його віку висловив своє бажання проживати разом з батьком. Суд визнав неможливим визначати місце проживання доньки з батьком, встановивши, що у неї існує тісний взаємний зв'язок з матір'ю, а зміна місця проживання дитини може негативно вплинути на її психо- емоційний стан та подальший розвиток. При цьому враховано те, що ОСОБА_3 вживаються заходи для виконання розпорядження органу опіки та піклування "Про визначення участі батька та матері у вихованні малолітніх дітей", та як наслідок відновлюється спілкування батька з донькою, а також матері з сином.

Колегія суддів вважає, що такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, ґрунтуються на нормах матеріального права та узгоджуються з нормами процесуального права.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 2 лютого 2002 року до 10 травня 2016 року.

У шлюбі мають двох дітей: сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Діти зареєстровані та проживали разом з обома батьками у квартирі АДРЕСА_4.

Із вересня 2015 року малолітня ОСОБА_7 проживає разом з матір'ю ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_3 у м. Києві, що належить останній на праві власності, а ОСОБА_6 проживає разом з батьком у квартирі АДРЕСА_1.

Батько дітей, ОСОБА_4, працює в Міністерстві закордонних справ України, на посаді начальника відділу захисту прав громадян та юридичних осіб України за кордоном Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України. За місцем роботи характеризується позитивно.

Мати, ОСОБА_3, працює в державній компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт" на посаді провідного юрисконсульта відділу опрацювання нормативно-правових документів управління правового забезпечення юридичного департаменту. За місцем роботи характеризується позитивно.

Також встановлено, що як мати, так і батько піклувались про своїх малолітніх дітей у період їх спільного проживання, купували речі та продукти харчування, здійснювали оплату послуг та турбувались про здоров'я дітей, виховували дітей.

Із матеріалів справи вбачається, що у період з липня по вересень 2015 року у обох дітей відмічалось погіршення стану здоров'я, а також їх психолого-емоційного стану внаслідок конфліктної ситуації, яка виникла між батьками.

За правилами ст. 141 СК України мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, і розірвання шлюбу між ними не впливає на обсяг їх прав та не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Преамбулою Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ (789-12) від 27 грудня 1991 року (далі - Конвенція) визнається, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння.

Відповідно до ст. 3 Конвенції у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними або приватними інституціями, які займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Згідно з положеннями ст. 9 зазначеної Конвенції держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають окремо і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

При цьому поняття розлучення слід тлумачити з огляду на право одного з батьків на спілкування з дитиною та обов'язок другого з батьків надати можливість для такого спілкування.

Крім того, відповідно до положень принципу № 7 абз. 2 Декларації прав дитини (995_384) , прийнятої резолюцією № 1385 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, на кому лежить відповідальність за його навчання: ця відповідальність лежить перш за все на батьках.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

Також при розгляді справ щодо визначення місця проживання дитини необхідно виходити з балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.

Таким чином, суди попередніх інстанцій в контексті першочергового врахування саме інтересів дітей, які переважають над інтересами батьків, дотрималися вимог сімейного законодавства України, законодавства України про охорону дитинства, правильно застосували положення Конвенції про права дитини, яка набрала чинності для України 27 лютого 1991 року, урахували розбіжності, які відображені у висновках органу опіки та піклування Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації та висновку органу опіки та піклування Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, та суперечливих один одному висновків спеціаліста ОСОБА_9, психолога ОСОБА_10, психолога ОСОБА_11, а також висновку експертного дослідження ОСОБА_12, правильно визначили місце проживання малолітнього ОСОБА_6 з батьком, а малолітньої ОСОБА_7 з матір'ю, оскільки врахували ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дітей до кожного з батьків, вік дітей, стан здоров'я, та інші обставини, що мають істотне значення.

Крім того, судами правильно зазначено про недоцільності зміни місця проживання дітей, оскільки вже склався сталий порядок їх проживання з кожним із батьків, а саме: доньки з матір'ю, а сина з батьком, діти на даний час проживають у належних умовах, отримують належне піклування та догляд.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів (ст. 212 ЦПК України) дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог сторін щодо визначення місця проживання дітей.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Оскільки судами повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, ухвалено законні й обґрунтовані рішення, подану касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані рішення залишити без змін.