розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виселення з житлового приміщення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 24 листопада 2016 року,

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним позовом, посилаючись на те, що 29 грудня 2003 року вона придбала квартиру АДРЕСА_1. З квітня 1978 року по травень 1992 року вони з ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі. У 2006 році вона дозволила йому тимчасово проживати у цій квартирі, проте на її вимоги звільнити квартиру він не реагує, виселитись відмовляється, змінив замки на вхідних дверях та не пускає її у зазначену квартиру.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила виселити відповідача з указаної квартири без надання іншого житлового приміщення та зняти його з реєстрації обліку у цій квартирі.

Рішенням Корольського районного суду м. Житомира від 12 жовтня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виселено ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3 на праві приватної власності. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 24 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не є членом сім'ї власника квартири, а його проживання у цій квартирі створює перешкоди власнику у реалізації прав користування та розпорядження майном.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що відповідач зареєстрований у спірній квартирі за згодою власника з 16 серпня 2006 року, не є тимчасовим мешканцем квартири і може бути виселений лише з підстав, передбачених ст. ст. 116, 157 ЖК УРСР, яких позивач не довела.

та в силу ст. 157 ЖК України не може бути виселений, оскільки не є тимчасовим мешканцем квартири.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що з квітня 1978 року по травень 1992 року ОСОБА_3 перебувала із ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі.

29 грудня 2003 року ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона дозволила відповідачеві, як колишньому чоловіку, тимчасово проживати у зазначеній квартирі, проте він на вимоги звільнити квартиру не реагує, з квартири не виселяється.

Права власника житлового будинку, квартири визначені у ст. ст. 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно із ст. 391 ЦК України власник майна вправі вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що ОСОБА_4 не є тимчасовим мешканцем спірної квартири та безпідставно застосував до спірних правовідносин положення ст. 157 ЖК УРСР,яка діє у взаємозв'язку зі ст. 116 ЖК УРСР та якою врегульовано виселення членів сім'ї власника квартири, оскільки у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не дав належної правової оцінки тому, що відповідач не був членом сім'ї власника квартири на момент реєстрації ній 16 серпня 2006 року, сторони розірвали шлюб 05 травня 1992 року і квартира була придбана позивачкою у 2003 році, тобто через 11 років після розлучення, відтак, квартира не є спільним сумісним майном.

При цьому суд апеляційної інстанції не врахував того, що спірна квартира є однокімнатною і відповідач там проживає разом зі своєю новою дружиною, що чинить перешкоди позивачеві, власнику квартири, у користуванні та розпорядженні своєю власністю, зокрема й проживанню у ній.

Також апеляційний суд не врахував того, що позов за змістом пред'явлений про усунення перешкод у користуванні і розпорядженні майном шляхом виселення та не перевірив тверджень позивача про те, що ОСОБА_4, який не є власником, змінив замки на вхідних дверях та не пускає у квартиру законного власника житла.

Отже, апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції та фактично ухилився від вирішення спору по суті, обґрунтувавши своє рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Житомирської області від 24 листопада 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.