розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до спільного українсько-канадського підприємства "Везувіо ЛТД" про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою спільного українсько-канадського підприємства "Везувіо ЛТД" на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 02 листопада 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 01 травня 2006 року по 30 червня 2014 року працював на посаді начальника служби безпеки спільного Українсько-Канадського підприємства "Везувіо ЛТД" (далі - СУКП "Везувіо ЛТД"). З 01 червня 2011 року по 30 червня 2014 року він не отримував заробітну плату, йому не було відомо про звільнення, на даний час йому не видано трудову книжку та не надано копію наказу про звільнення.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати у розмірі 50 814 грн. 60 коп. та середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки у розмірі 12 155 грн., а також зобов'язати відповідача видати йому трудову книжку та наказ про звільнення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2015 року позов ОСОБА_3 частково задоволено. Стягнуто зі спільного українсько-канадського підприємства "Везувіо ЛТД" (далі - СУКП "Везувіо ЛТД") на користь ОСОБА_3 нараховану, але не виплачену заробітну плату, у розмірі 46 914,60 грн., середній заробіток за затримку видачі трудової книжки в розмірі 12 155,60 грн. Зобов'язано СУКП "Везувіо ЛТД" видати ОСОБА_3 трудову книжку та копію наказу про звільнення № 04 від 27 червня 2014 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Справа апеляційним судом розглядалася неодноразово. Останньою ухвалою апеляційного суду м. Києва від 02 листопада 2016 року рішення районного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі СУКП "Везувіо ЛТД" просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні позивача відповідач не провів з ним розрахунку та допустив заборгованість із заробітної плати за період з червня 2011 року по червень 2014 року у розмірі 46 914 грн. 60 коп., а також не видав трудову книжку, що є підставою для стягнення середнього заробітку (ст. 235 КЗпП України).

Апеляційний суд погодився з висновками районного суду, зазначивши при цьому також про те, що відповідач не довів повідомлення ОСОБА_3 про необхідність отримання ним трудової книжки, а також видачі або направлення йому копії наказу про його звільнення, тому зобов'язаний вручити йому трудову книжку і наказ про звільнення.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Згідно з вимогами ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Скасовуючи попереднє судове рішення апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції вказав на неповне з'ясування обставин справи та неврахування судом того, що суму заробітної плати з відповідача стягнуто без вирахування утримань, які здійснюються з доходів фізичних осіб, зокрема: єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб, а також перевірити, чи виконував позивач трудові обов'язки у спірний період.

Проте апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 214, 315, 338 ЦПК України належним чином не виконав вказівки суду касаційної інстанції.

Судами установлено, що відповідно до наказу від 03 травня 2006 року № 6-к ОСОБА_3 прийнято на посаду начальника служби безпеки СУКП "Везувіо ЛТД".

Наказом від 9 червня 2006 року № 03 ОСОБА_3 оголошено догану за порушення виконання обов'язків.

Наказом від 27 червня 2014 року № 04 ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником своїх обов'язків без поважних причин з 30 червня 2014 року.

Відповідно до відомостей про нарахування заробітної плати позивачу за червень - грудень 2011 року, за 2012 рік, за 2013 рік та за січень - червень 2014 року нарахована заробітна плата в сумі 46 914 грн. 60 коп.

Згідно із розрахунком нарахованої та виплаченої ОСОБА_3 заробітної плати з 1 січня 2010 року до 30 червня 2014 року, позивачу нараховано 67 779 грн. 60 коп., до видачі 59 127 грн. 17 коп., виплачено 17 645 грн. 19 коп. (з 1 січня 2010 року до травня 2011 року включно).

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оплату праці", який є спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює правовідносини у сфері оплати праці, міститься аналогічне визначення поняття "заробітна плата".

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про оплату праці" основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Частиною 1 ст. 21 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

З системного аналізу наведених норм вбачається, що заробітна плата виплачується за фактично виконану працівником роботу і її розмір може бути зменшений у випадку невиконання працівником своїх трудових обов'язків.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315, 338 ЦПК України не дав належної правової оцінки графіку роботи працівників СУКП "Везувіо ЛТД" з 01 червня 2011 року по 30 червня 2014 року та твердженням відповідача з поданням відповідних письмових доказів про те, що ОСОБА_3 був відсутній на роботі у цей період і трудових обов'язків не виконував, а також не дав оцінки актам про відсутність позивача на роботі від 01 червня 2011 року № 01, від 31 грудня 2011 року № 02, від 31 грудня 2012 року № 01, від 31 грудня 2013 року № 01 та від 30 червня 2014 року № 01. При цьому суд апеляційної інстанції не врахував того, що ОСОБА_3 був звільнений з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України саме за систематичне невиконання без поважних причин трудових обов'язків.

Крім того, апеляційний суд не перевірив доводів відповідача щодо безпідставного стягнення судом першої інстанції суми заробітної плати без вирахування утримань, які здійснюються з доходів фізичних осіб, зокрема: єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб, рішення в цій частині не мотивоване.

Згідно з положеннями п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 4 Закону визначено, що платниками єдиного внеску є працівники громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють. Зокрема, на підприємствах, в установах та організаціях, в інших юридичних осіб, зазначених в абзацах другому та восьмому пункту 1 цієї частини.

Відповідно до п. 1 ч. 1, ч. 6 ст. 7 вказаного Закону єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), 2, 3, 6, 7 і 8 ч. 1 ст. 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці" (108/95-ВР) , та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Таким чином, ухвала апеляційного суду в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції щодо стягнення з відповідача в тому числі сум єдиного соціального внеску та податку з доходів фізичних осіб, утриманих позивачем та сплачених до бюджету, не ґрунтується на вимогах закону.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.