розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року,

У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із указаним позовом, на обґрунтування якого зазначало, що відповідно до укладеного договору від 30 травня 2007 року № DNU0GK00001247 ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 52 тис. доларів США зі сплатою 10,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом, із кінцевим терміном повернення 30 травня 2027 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором банк і ОСОБА_3 30 травня 2007 року уклали договір іпотеки, відповідно до якого останній надав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 58,10 кв. м, яка належить відповідачу на праві власності.

У зв'язку з тим, що відповідач своїх зобов'язань за кредитним договором не виконує, банк просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 036 715 грн 52 коп. звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, із проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, із проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення банком всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_1, зі зняттям з реєстраційного обліку у територіальному органі Державної міграційної служби України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2016 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 30 травня 2007 року № DNU0GK00001247, яка станом на 15 квітня 2013 року становить 1 036 715 грн 52 коп., звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу від 30 травня 2007 року, шляхом надання ПАТ КБ "ПриватБанк" права продажу предмета іпотеки та укладення від імені відповідача договорів купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з початковою ціною, визначеною договором іпотеки, - 328 250 грн, та отримання витягу з державного реєстру прав власності.

В іншій частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить скасувати рішення апеляційного суду та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Проте рішення суду апеляційної інстанції зазначеним нормам процесуального права не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 129 751,63 доларів США, яка визнана судом необґрунтованою, оскільки позивач не довів належними доказами факту дотримання вимог ч. 4 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" та умов п. 2.3.1 кредитного договору щодо належного та своєчасного повідомлення позичальника про збільшення процентної ставки. У зв'язку з цим суд дійшов висновку про відмову у задоволенні похідної позовної вимоги про виселення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення указаного позову - звернення стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд виходив із того, що доказами, наданими суду апеляційної інстанції представником позивача, підтверджено, що банк збільшив відсотки за користування кредитом відповідно до п. 2.3.1 кредитного договору із 29 жовтня 2008 року, про що повідомив боржника листом від 14 жовтня 2008 року.

Апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки підвищення процентної ставки здійснено банком до набрання чинності Законом України від 12 грудня 2008 року № 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку" (661-17) (із 09 січня 2009 року), то дії позивача є правомірними.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання ПАТ КБ "ПриватБанк" права продажу предмета іпотеки та укладення від імені відповідача договорів купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з початковою ціною, визначеною договором іпотеки, - 328 250 грн, та отримання витягу з Державного реєстру прав власності.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача та інших осіб, які зареєстровані або проживають у квартирі, яка є предметом іпотеки, апеляційний суд виходив із необґрунтованості цих позовних вимог, оскільки позивачем не конкретизовано, кого саме необхідно виселити з квартири, чи є там неповнолітні діти та чи буде їм надано інше житло, тому суд вважав, що виселення з квартири за вказаних обставин може порушити житлові права осіб, які в ній мешкають, тому задоволення такої позовної вимоги є неможливим, оскільки це порушить конституційні права цих осіб.

Однак із вказаними висновками апеляційного суду не можна погодитися повністю виходячи з наступного.

Судом установлено, що 30 травня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № DNU0GK00001247, відповідно до якого останній отримав кредит у сумі 52 тис. долари США зі сплатою за користування кредитом у розмірі 10,08 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, із кінцевим терміном повернення 30 травня 2027 року.

Відповідно до п. 2.3.1 кредитного договору банк має право в односторонньому порядку збільшити розмір процентної ставки за користування кредитом у разі зміни кон'юнктури ринку грошових ресурсів Україні, а саме: зміни курсу долара США до гривні більше ніж на 10 % порівняно з курсом долара США до гривні, установленого Національним банком України на момент укладення договору, зміни облікової ставки Національного банку України, зміни розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміни середньозваженої ставки за кредитами банків України у відповідній валюті. При цьому банк надсилає позичальнику письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати вступу в чинність такої зміни.

На забезпечення виконання умов кредитного договору між тими самими сторонами 30 травня 2007 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_3 передав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 58,10 кв. м, яка належить йому на праві власності.

Умовами п. 22 договору іпотеки від 30 травня 2007 року передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється також у випадках, передбачених п. п. 16.7.1, 16.7.2, 16.9 договору, відповідно до Закону України "Про іпотеку" (898-15) на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться у п. 27 договору, а саме: шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця; або продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, у тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 Закону України "Про іпотеку", для чого іпотекодавець надає право іпотекодержателю укласти такий договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені іпотекодавця, у тому числі отримати витяг з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно.

Відповідач своїх зобов'язань за договором не виконав, у зв'язку з чим станом на 15 квітня 2013 року утворилася заборгованість у сумі 129 751,63 долари США, що еквівалентно 1 036 715,52 грн, із яких: заборгованість за кредитом - 413 537,44 грн; заборгованість за процентами за користування кредитом - 255 204,26 грн; заборгованість із комісії за користування кредитом - 423 947,87 грн; пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 325 968,21 грн.

27 лютого 2013 року банком на адресу позичальника направлено вимогу про дострокове погашення заборгованості, відповідно до якої повідомлялося про наявність заборгованості у розмірі 78 168,72 доларів США. Крім того, відповідачу запропоновано у 30-ти денний строк з дня отримання цієї вимоги повернути суму кредиту в повному обсязі, а також проценти, комісії та штрафні санкції; у разі невиконання або неналежного виконання порушеного зобов'язання банк вирішує питання про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону "Про іпотеку", у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону "Про іпотеку", якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Частиною 5 вищеназваної статті установлено, що дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Водночас у ч. 6 ст. 38 Закону "Про іпотеку" закріплено, що ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-1239цс16, виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону України "Про іпотеку", у розумінні норми ст. 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 60, ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, апеляційний суд на порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137 ЦПК України не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, чим порушив норми процесуального та матеріального права, зокрема, не встановив усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме - початкової ціни продажу предмета іпотеки, визначеної у передбаченому законом порядку.

Під час вирішення спору суду необхідно було з'ясувати, чи погоджуються сторони із визначеною в іпотечному договорі вартістю предмета іпотеки станом на час розгляду справи в суді. Якщо з цього питання виник спір, то залежно від того, яка сторона оспорює оцінку, вона зобов'язана довести інший розмір, зокрема заявити клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи, а суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України повинен сприяти в цьому та роз'яснити сторонам їхні права.

Разом із тим апеляційний суд не звернув достатньої уваги на заперечення відповідача проти позову, не зазначив обставин і фактів на спростування доводів відповідача, зокрема, не дослідив належним чином питання наявності чи відсутності підстав для застосування Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VІІ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон № 1304-VІІ (1304-18) ), згідно з п. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме майно, яке вважається предметом застави згідно із ст. 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із ст. 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Згідно з низкою правових позицій Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 вересня 2015 року № 6-1058цс15, 21 жовтня 2015 року № 6-1644цс15, 11 листопада 2015 року № 6-9цс15, 18 листопада 2015 року № 6-1385цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1249цс15, 20 січня 2016 року № 6-482цс15, 02 березня 2016 року № 6-1356цс15, 06 липня 2016 року № 6-969цс16, а також від 09 вересня 2015 року № 6-483цс15, оскільки Закон № 1304-VII (1304-18) не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то він не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Таким чином, установлений Законом № 1304-VII (1304-18) мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Оскільки суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 212- 215, 303, 316 ЦПК України не дотримався норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.