розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - служба у справах дітей та сім'ї Броварської міської ради Київської області, про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2017 року,

У січні 2016 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 16 серпня 2006 року між цим банком та відповідачем ОСОБА_4 було укладено договір № Д 06-02-154 МК, згідно з яким остання отримала кредит у розмірі 25 тис. доларів США на термін до 14 серпня 2009 року. Банк виконав належним чином свої зобов'язання за цим договором та надав відповідачу обумовлену договором суму кредиту. Однак відповідач грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору банку своєчасно не надав, тому станом на 19 січня 2016 року у нього утворилася заборгованість за кредитним договором у розмірі 84 962,28 доларів США, яка складається із наступного: 15 187,80 доларів США - заборгованість за кредитом; 28 661,74 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 41 112,74 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором. Від цієї суми заборгованості віднімається сума у розмірі 28 959,79 доларів США, яка була стягнута судовим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2010 року. Крім того, позивач зазначив, що на забезпечення виконання зобов'язання за договором між банком і відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір поруки.

Посилаючись на викладене, позивач просив стягнути солідарно з обох відповідачів указану заборгованість за кредитним договором, що станом на 20 листопада 2015 року еквівалентно 1 379 341 грн 33 коп., та витрати зі сплати судового збору у сумі 20 690 грн 12 коп.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2016 року провадження у справі в частині позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_5 закрито.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 28 лютого 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на таке.

Звертаючись у січні 2016 року до суду з цим позовом, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося на те, що позичальником порушено взяті за кредитним договором зобов'язання, а саме: із погашення чергового платежу за кредитом - із 12 серпня 2009 року; із погашення процентів за користування кредитом - із 23 січня 2008 року.

Згідно з випискою із особового рахунку відповідача, установлено, що останній платіж із погашення заборгованості за кредитним договором здійснено відповідачем 22 квітня 2009 року.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

Строк виконання кожного щомісячного зобов'язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Також установлено, що згідно з умовами вищевказаного кредитного договору (п. 1.1) позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту, та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення графіка повернення кредиту та процентів за користування ним.

Зокрема, погашення кредиту повинно здійснюватися позичальником частинами кожного 20-22 числа місяця, а процентів - кожного місяця з дати списання коштів із поточного рахунку до майбутньої дати сплати відсотків та/або за період, який починається з попередньої дати сплати відсотків по поточну дату сплати відсотків(п. 3.4).

Сторони встановили як строк дії договору - до моменту виконання сторонами в повному обсязі взятих на себе зобов'язань (п. 5.1), так і строки виконання зобов'язань зі щомісячним погашенням платежів, останній з яких у визначеній сумі підлягав виконанню в строк до 14 серпня 2009 року (п. 1.3).

Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Таким чином, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

За таких обставин суд правильно вважав, що оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним із моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. У випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Виходячи з положень ст. ст. 261, 530, 631 ЦК України, суд дійшов обґрунтованого висновку, що у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, кредитор вправі стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом, щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В цьому випадку, перебіг позовної давності буде починатись залежно від закінчення строку сплати кожного із щомісячних платежів.

За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, із яким погодився й апеляційний суд, про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропущенням позивачем строку позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач.

Статтею 212 ЦПК України установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам ст. ст. 213- 215, 315 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Таким чином, відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд правильно визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну оцінку згідно зі ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог ст. ст. 303, 304 ЦПК України перевірив доводи апеляційної скарги та спростував їх відповідними висновками, про що свідчить зміст оскаржуваної ухвали, у результаті чого постановив законну й обґрунтовану ухвалу, яка відповідає вимогам ст. 315 ЦПК України. При цьому на обґрунтування своїх висновків апеляційний суд послався на правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 та 19 листопада 2014 року № 6-160цс14.

У зв'язку з цим безпідставним є посилання заявника у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правових позицій Верховного Суду України.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів не вбачає підстав для висновків про порушення судами норм матеріального та процесуального права; доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів по суті вирішеного спору.

Отже, судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими із додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для їх скасування відсутні, тому відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України вони підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - відхиленню.