розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Драгівської сільської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - ОСОБА_10, про визнання недійсним рішення сільської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 14 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року,

У вересні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що рішенням Драгівської сільської ради від 08 вересня 2002 року передано відповідачам у приватну власність земельну ділянку площею 0,13 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1, на підставі якого їм видано державний акт на право приватної власності на землю від 28 грудня 2002 року. При цьому раніше виданим рішенням 12-ої сесії 22-го скликання Драгівської сільської ради від 25 грудня 1997 року позивачу передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га для обслуговування житлового будинку і господарських будівель по АДРЕСА_2 з подальшим уточненням розміру земельної ділянки під час виготовлення державних актів. Під час виготовлення технічної документації виявлено, що внаслідок технічних помилок при виготовленні вказаного державного акта на право приватної власності на суміжну земельну ділянку, наявне зміщення межі земельної ділянки відповідачів у бік земельної ділянки позивача, через що частина земельної ділянки останньої опинилася у власності мешканців будинку АДРЕСА_1. Посилаючись на наведене, просила визнати недійсними рішення 2-ої сесії 4-го скликання Драгівської сільської ради від 08 вересня 2002 року та державний акт, виданий на підставі цього рішення.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 14 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 13 вересня 2016 року, позов задоволено.

Визнано недійсним рішення 2-ої сесії 4-го скликання Драгівської сільської ради Хустського району Закарпатської області від 08 вересня 2002 року про надання у приватну (спільну сумісну) власність земельної ділянки площею 0,13 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 в рівних частках мешканцям цього будинку: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1, виданий Драгівською сільською радою співвласникам будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 28 грудня 2002 року на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрований у Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 9292.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судові рішення першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним нормам процесуального права.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідачам видано державний акт на земельну ділянку, яка частково накладається на ділянку, виділену позивачу, чим порушено її права як користувача, що є підставою для їх скасування.

Зокрема, суд виходив із того, що рішенням Драгівської сільської ради від 25 грудня 1997 року, а також записами погосподарських книг підтверджено факт перебування у користуванні позивача земельної ділянки площею 0,15 га для обслуговування належного їй житлового будинку по АДРЕСА_2 Хустського району Закарпатської області.

Також суд вважав установленим, що згідно з технічною документацією із землеустрою площа земельної ділянки, на яку позивач намагається виготовити технічну документацію, становить 0,1339 га, тобто ще менше, ніж фактично перебувало в її користуванні, однак і на таку земельну ділянку накладається земельна ділянка відповідачів.

Разом із тим суд дійшов висновку, що під час виготовлення оспорюваного державного акта було допущено ряд порушень вимог чинного законодавства.

Однак із вказаними висновками в повній мірі не можна погодитися виходячи з наступного.

Судами установлено, що ОСОБА_3 є власником житлового будинку № АДРЕСА_2.

До вказаного будинку відповідно до погосподарської книги віднесено земельну ділянку площею 0,15 га.

Рішенням Драгівської сільської ради від 25 грудня 1997 року позивачу передано цю ділянку у приватну власність із подальшим уточненням розміру земельної ділянки під час виготовлення державних актів.

Рішенням Драгівської сільської ради від 08 вересня 2002 року "Про передачу у приватну власність земельної ділянки" надано у приватну (спільну сумісну) власність земельну ділянку площею 0,13 га для обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 (поряд із земельною ділянкою позивача) громадянам: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9

На підставі вказаного рішення 28 грудня 2002 року Драгівською сільською радою видано державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1 співвласникам земельної ділянки: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, на земельну ділянку площею 0,13 га за адресою: АДРЕСА_1, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 9292.

Відповідно до договору дарування від 05 грудня 2006 року ОСОБА_9 подарував ОСОБА_10 належну йому 1/6 частини земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1.

У 2006 році ОСОБА_3 перебудувала житловий будинок, а на початку 2011 року звернулася до землевпорядної організації Товариства з обмеженою відповідальністю "Моя земля" із заявою про виготовлення технічної документації для отримання державного акта на право приватної власності на землю.

Під час виготовлення технічної документації виявилося, що у суміжних землекористувачів, які є власниками квартир багатоквартирного будинку, є державний акт на право спільної власності на землю від 28 грудня 2002 року та виявлено невідповідність цього державного акта з фактичним землекористуванням. Згідно з доданими графічними матеріалами земельна ділянка в межах плану за державним актом від 28 грудня 2002 року серії НОМЕР_1 накладається на суміжну земельну ділянку позивача; площа накладення 0,0222 га.

Відповідно до вимог ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Однак усупереч вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не роз'яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, а саме: про призначення у справі відповідної експертизи для з'ясування питання щодо накладення земельної ділянки, яка перебуває у користуванні позивача та яку вона має намір приватизувати, на виділену відповідачам земельну ділянку, враховуючи, що стосовно цього питання виник спір під час розгляду справи.

Хоча позивач на обґрунтування своїх вимог і посилалася на графічні матеріали землевпорядної організації ТОВ "Моя земля", до якого позивач звернулася із заявою про виготовлення технічної документації для отримання державного акта на право приватної власності на землю, проте суд належним чином не дослідив питання про те, чи є вказані графічні матеріали ТОВ "Моя земля" належними доказами у справі згідно зі ст. 58 ЦПК України на підтвердження факту накладення земельної ділянки, адже для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 143 ЦПК України).

Висновок експерта визнається одним із доказів поряд з іншими, але саме за допомогою експертизи встановлюються факти, які потребують спеціальних знань, якими ні суд, ні особи, які беруть участь у справі, як правило, не володіють. Тому, якщо особою, яка бере участь у справі, заявлено клопотання про призначення експертизи, суду слід з'ясувати, які саме обставини можливо встановити шляхом проведення експертизи, чи мають ці обставини значення для справи та чи потребує встановлення цих обставин спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла.

З матеріалів справи вбачається, що судом покладено в основу рішення висновок спеціаліста ТОВ "Моя земля", який зроблено без вивчення правовстановлюючих документи суміжного землекористувача, тобто відповідачів, а також без вивчення генерального плану с. Драгово Хустського району Закарпатської області.

Стосовно висновку судів про те, що під час виготовлення оспорюваного державного акта було допущено ряд порушень вимог чинного законодавства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

На обґрунтування такого висновку суд послався на ст. 42 ЗК України, згідно з якою земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються у постійне користування підприємствам, установам, організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.

У зв'язку з цим суд вважав, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності або у користуванні квартири у багатоквартирному жилому будинку, не можуть мати особисто документа, що посвідчує право власності чи право користування земельною ділянкою. Прибудинкова територія не може бути приватизована окремими громадянами. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації, яка в даному випадку відсутня.

Однак, дійшовши вищевказаних висновків, суд на порушення вимог ст. ст. 11, 213, 214 ЦПК України залишив поза увагою предмет і підстави поданого позову, а саме, що підставами оспорювання ОСОБА_3 вищевказаних рішення сільської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку є накладання земельної ділянки відповідачів за цим актом на земельну ділянку позивача.

Дійшовши висновку про невідповідність отриманого відповідачами державного акта на право власності на землю приписам ст. 42 ЗК України, суд не дослідив належним чином питання про те, чи впливають установлені ст. 42 ЗК України обставини на законність оспорюваних рішення сільської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку за позовом саме ОСОБА_3 із підстав наявності, на її думку, накладення земельних ділянок.

Разом із тим колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу суду на те, що під час нового розгляду справи необхідно встановити усі обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, крім того, у разі доведення фактів накладення земельних ділянок належними доказами та у зв'язку з цим встановлення наявності порушення права позивача, яке підлягає захисту, суду також слід врахувати наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) , кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватись від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений ст. 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Оскільки суд першої інстанції усупереч вимогам ст. ст. 212- 215 ЦПК України порушив норми процесуального права, не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не роз'яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, не попередив про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, у результаті чого не встановив достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.