розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про виселення за касаційною скаргою ОСОБА_7 на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 04 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 16 листопада 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_6 звернувся до ОСОБА_7 із позовом про виселення, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_8, яка 18 квітня 1991 року склала заповіт на його ім'я, залишивши йому у спадок квартиру АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2015 року за ним визнано право власності у порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1.

Разом з тим, він позбавлений можливості вселитися до квартири, оскільки в ній без правових підстав проживає відповідач. Посилаючись на ст. ст. 317, 319, 321, 383, 386 та 391 ЦК України, ОСОБА_6 просив виселити ОСОБА_7 з належної йому на праві власності квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 04 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 16 листопада 2016 року, позов ОСОБА_6 задоволено. Виселено ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1, яка належить на праві приватної власності в порядку спадкування на підставі рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2015 року ОСОБА_6, без надання ОСОБА_7 іншого жилого приміщення. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_8, яка 18 квітня 1991 року склала заповіт на ім'я ОСОБА_6, залишивши йому у спадок квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2015 року за ОСОБА_6 визнано право власності у порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1.

Право вланості ОСОБА_6 на квартиру зареєстровано у встановленому законом порядку.

ОСОБА_7 проживав у квартирі АДРЕСА_1 зі згоди ОСОБА_8

Задовольняючи позов, суди виходили із того, що на підставі ст. 391 ЦК України власник має вимагати усунення будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном. Відповідач без достатніх правових підстав користується спірною квартирою, що порушує право власності позивача та свідчить про обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Висновки судів відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України (5464-10) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною 1 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Відтак за порівняльним аналізом ст. ст. 383, 391, 405 ЦК України та ст. ст. 150, 156 у поєднанні зі ст. 64 ЖК України слід дійти до висновку про те, що положення ст. ст. 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст. 405 ЦК України, ст. ст. 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-709цс16 від 16 листопада 2016 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Встановивши на підставі повно та всебічно досліджених обставин, які перевірені доказами за вимогами ст. 212 ЦПК України, те, що ОСОБА_7 вселився до квартири зі згоди колишнього власника, із новим власником квартири у родинних відносинах не перебуває, спільним побутом, взаємними правами та обов'язками із ним не пов'язаний, суди дійшли обґрунтованого висновку про захист порушеного права власності позивача на квартиру на підставі ст. 391 ЦК України, яку до спірних правовідносин застосовано правильно.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_7 про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні його клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення позову про визнання заповіту недійсним, є необґрунтованими, оскільки в клопотанні про зупинення провадження у справі ОСОБА_7 посилався на провадження за його позовом до ОСОБА_6 про визнання правочину недійсним, не конкретизувавши при цьому, дійсність якого саме правочину ним оспорюється в іншій справі та в чому полягає взаємов'язаність справ.

Враховуючи те, що висновки судів відповідають встановленим у справі обставинам, оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, касаційну скаргу необхідно відхилити відповідно до положень ст. 337 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_7 відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 04 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 16 листопада 2016 року залишити без змін.