Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_4 про поділ земельної ділянки в натурі за касаційною скаргою ОСОБА_3, яка подана представником ОСОБА_5, на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 28 липня 2016 року,

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом до ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, посилаючись на те, що вона є власником 7/25 частин житлового будинку АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 727 кв. м. Співвласнику ОСОБА_4, який помер у 2011 році, належало на праві власності 18/25 частин цього ж домоволодіння, яку він подарував ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Зазначала, що з початку побудови будинку в 1964 році і по 1977 рік земельна ділянка була в загальному користуванні. У 1977 році Запорізьким бюро технічної інвентаризації на підставі рішення товариського суду було проведене обстеження домоволодіння на предмет визначення порядку користування земельною ділянкою. Домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 727 кв. м, поділу підлягала земельна ділянка площею 536 кв. м на підставі договору на забудівлю від 24 жовтня 1959 року.

За рішенням виконавчого комітету Шевченківського району від 4 березня 1977 року залишок землі 191 кв. м був вилучений та в розрахунок не включений.

У технічному паспорті на будинок, в розділі експлікація земельної ділянки, відмічено: 536 кв. м землі за документами, а 727 кв. м - фактичне користування земельною ділянкою.

При визначенні порядку користування земельною ділянкою площею 536 кв. м, на 7/25 виділено земельну ділянку площею 150 кв. м, а на 18/25 - 386 кв. м.

Фактично, на 7/25 виділена земельну ділянку площею 137 кв. м згідно плану поділу земельної ділянки від 22 березня 1977 року варіант № 2. Інших варіантів поділу будівлі співвласників не було.

У 2011 році співвласники приватизували свої 18/25 частин земельної ділянки в долях, без відома і згоди позивача.

Рішенням Запорізької міської ради від 10 вересня 2014 року позивачу передано із спільної власності 0,0774 га без визначення меж в натурі земельну ділянку площею 0,0216 га, що складає 7/25 частин. 9 жовтня

2014 року позивачу було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 7/25 частин земельної ділянки.

Вважала, що земельна ділянка підлягає поділу без проведення експертизи, так як у 1977 році експерт зробив варіант, який її влаштовує, оскільки ті залишки землі, що в подальшому були виділені у власність, знаходяться в кінці городу і не впливають на вирішення спірних питань щодо користування земельною ділянкою перед будинком.

Ураховуючи наведене, просила виділити їй в натурі 7/25 частин земельної ділянки зі спільної часткової власності по АДРЕСА_1

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 28 липня 2016 року, в задоволення позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, яка подана представником ОСОБА_5, просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, справу передати на новий розгляд, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності вимог, так як позивач неодноразово відмовлялася від проведення експертизи, не надала доказів, що відповідачі створюють їй перешкоди в користуванні земельною ділянкою.

Проте повністю з таким висновком погодитися не можна з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Аналогічне положення закріплено в ч. 3 ст. 88 ЗК України (1991 року).

За нормою ст. 87 ЗК України (1991 року) право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною 1 ст. 88 ЗК України (1991 року) передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Відповідно до ч. 4 цієї статті учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Установлено, що у спільній частковій власності позивача ОСОБА_3 (ідеальна частка 7/25, набута 14 листопада 1988 року в порядку спадкування) та відповідача ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, (ідеальна частка 18/25, набута 21 червня 2013 року в порядку спадкування), перебуває земельна ділянка загальною площею 0,0774 га по АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), спільної згоди власників на порядок користування якою не досягнуто.

Наявним в матеріалах справи акту, складеного 22 березня 1997 року компетентним спеціалістом Запоріжського міжміського бюро технічної інвентаризації запропоновані три варіанти порядку користування земельною ділянкою. У примітці зазначено, що на 7/25 частин припадає земельна ділянка площею 150 кв. м, на 18/25 частин припадає земельна ділянка площею 386 кв. м. Інших варіантів користування земельною ділянкою за даною адресою не може бути запропоновано.

0, 0774 га. 9 жовтня 2014 року позивачу було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на 7/25 частин земельної ділянки.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 просила провести поділ земельної ділянки по АДРЕСА_1 та виділити їй в натурі 7/25 частин земельної ділянки зі спільної часткової власності, відповідно до її частки в будинку.

Статтею 57 ЦПК України установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно з ч. 1 ст. 58, ч. 2 ст. 59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У той же час відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Установлено, що ухвалою суду від 16 жовтня 2015 року за клопотанням позивача для визначення можливих варіантів поділу земельної ділянки було призначено судово-технічну експертизу.

У судовому засіданні 4 листопада 2015 року позивач заявила суду клопотання про відвід експерту, а, згодом і про відмову від проведення експертизи, призначеної судом.

27 листопада 2015 року за клопотанням позивача було призначено повторну судово-технічну експертизу.

8 лютого 2016 року на адресу суду надійшло клопотання ОСОБА_3 про її відмову в оплаті експертизи та підписання розрахунку.

21 березня 2016 року на адресу суду були повернути матеріали цивільної справи без виконання експертизи.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

У силу положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Розглядаючи даний спір, суди послались на ухилення позивача від проведення експертизи, про що свідчить відмова останньої від її оплаті.

Разом із тим, не дав належної оцінки тому факту, що в клопотанні від 8 лютого 2016 року позивачем було заявлено про призначення експертизи (а.с.135).

За умов недостатності доказів для правильного вирішення спору та прийняття мотивованого рішення не обговорено питання щодо повторного призначення відповідної судової експертизи, не роз'яснено особам, які беруть участь у справі обов'язки щодо доказування і подання доказів, наслідки не призначення експертизи, а також положення щодо належності та допустимості доказів.

Фактично суди усунулись від виконання обов'язку повного встановлення фактичних обставин справи та залишили спір, який виник між сторонами не вирішеним.

Відхиляючи запропонований позивачем варіант поділу земельної ділянки, що був зроблений в 1977 році для поділу земельної ділянки товариським судом, суд обмежився посиланням на те, що при розгляді даної справи він є неналежним і недопустимим доказом.

Разом із тим, у рішенні не навів відповідних мотивів з цього приводу, з урахуванням установленого в 1977 році порядку користування земельною ділянкою між колишніми співвласниками, який дотриманий і новими, які є сторонами у даній справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає суду касаційної інстанції ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції в силу ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, яка подана представником ОСОБА_5, задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 28 липня 2016 року скасувати справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.