розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства "Альфа-Банк", Всеукраїнської громадської організації "Всеукраїнський фінансовий Союз" про захист прав споживачів, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року,

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 22 квітня 2013 року між нею і Публічним акціонерним товариством "Альфа-Банк" (далі - ПАТ "Альфа-Банк") укладено кредитний договір № 130328ВД, відповідно до умов якого вона отримала кредит у розмірі 11 080 грн зі сплатою 0,01 % із кінцевим терміном повернення до 23 квітня 2016 року. Зазначила, що до 01 травня 2015 року вона повернула суму кредиту у розмірі 13 264 грн. Вважає, що під час укладення договору відповідач ввів її в оману стосовно суттєвих умов, а саме: предмета, ціни, прав та обов'язків сторін. Зокрема, під час підписання договору позичальнику не було надано розділу 2 кредитного договору "Загальні умови кредитування (рефінансування) фізичних осіб у ПАТ "Альфа-Банк", тому вона своєчасно не отримала повної інформації про послугу та умови її надання. Положення цієї частини договору передбачають надання супутньої послуги (управління кредитом), яку позивач не замовляла та яка оплачується додатково (комісійна винагорода у розмірі 2,75 % від суми кредиту).

Уточнивши під час розгляду справи позовні вимоги, ОСОБА_3 остаточно просила визнати нікчемним кредитний договір від 22 квітня 2013 року № 130328ВД та застосувати наслідки нікчемного правочину.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 21 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу передати до суду першої інстанції або ухвалити нове рішення у справі, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального права не відповідають.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог, зазначивши, що позивач не надала доказів на підтвердження введення її відповідачем в оману щодо обставин, які мають істотне значення для укладення правочину, не повідомивши про додаткові оплачувані послуги, а також на підтвердження того, що деякі послуги були нав'язані всупереч волі позичальника.

При цьому суд виходив із того, що наявна у справі копія кредитного договору містить підпис позивача, у зв'язку з чим суд вважав, що позивач таким чином підтвердила, що вона отримала свій примірник договору, який складається з першого та другого розділів і додатків до нього, а також письмово ознайомлена із Загальними умовами кредитування фізичних осіб у ПАТ "Альфа-Банк", які їй роз'яснені, зрозумілі та з якими вона цілком згодна.

Стосовно послуги додаткового комісійного обслуговування, яку згідно з поясненнями позивача відповідач їй фактично не надав, суд зазначив, що невиконання умов договору не може бути підставою для визнання його недійсним у порядку ст. 215 ЦК України.

Однак із вказаними висновками погодитися не можна виходячи з наступного.

Судом установлено, що 22 квітня 2013 року між ПАТ "Альфа-Банк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 500364024, відповідно до умов якого позивач отримала кредит у сумі 11 080 грн зі сплатою відсотків у розмірі 0,01 % річних із кінцевим терміном повернення до 23 квітня 2016 року.

22 квітня 2013 року між ПрАТ "СК "Альфа Страхування" та ОСОБА_3 укладено комплексний договір добровільного страхування ризиків позичальника № 006.500364024.111, відповідно до умов якого вигодонабувачем є ПАТ "Альфа Банк".

Також установлено, що пунктом 5 договору передбачено, що, проставляючи на ньому свій підпис, ОСОБА_3 підтвердила, що вона отримала свій примірник договору, який складається з першого та другого розділів і додатків до нього, а також письмово ознайомлена із Загальними умовами кредитування фізичних осіб у ПАТ "Альфа-Банк", які їй роз'яснені, зрозумілі та з якими вона цілком згодна.

Разом із тим пунктом п. 2.8 вищевказаного кредитного договору передбачено, зокрема, що комісійна винагорода банку за управління кредитом складає 2,75 % від суми кредиту (без ПДВ), яка розраховується від суми кредиту та сплачується позичальником щомісячно за кожний місяць користування кредитом відповідно до графіка платежів, який є додатком № 1 до цього договору та його невід'ємною частиною, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту, до дати остаточного повернення позичальником кредиту. При цьому за останній місяць користування кредитом комісійна винагорода сплачується в повному обсязі, незважаючи на фактичну кількість днів користування позичальником кредитом в останньому місяці.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочини, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин вважається правомірним не лише тоді, коли не визнаний судом недійсним, але й у тому випадку, коли його недійсність прямо не встановлена законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Разом із тим згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 19 грудня 2012 року у справі № 6-87цс12, правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається, тобто для сторін правочину він не спричиняє правових наслідків, крім наслідків його недійсності.

Згідно зі ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтами регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Заположеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року (v015p710-11) у справі № 15-рп/2011 положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року, з наступними змінами, у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України, виклавши правову позицію у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, згідно з якою положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Проте вищевказаних положень норм матеріального права не враховано судом та на порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України не перевірено належним чином предмета і підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин та норм матеріального права, які підлягають застосуванню, а тому не досліджено належним чином питання щодо законності умови кредитного договору, передбаченої п. 2.8, - сплати комісії за управління кредитом у розмірі 2,75 % від суми кредиту (без ПДВ) щомісячно, та у зв'язку з цим не встановлено, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.