розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк", третя особа - Національний банк України, про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що 25 квітня 2008 року між ним та Закритим акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (ПАТ КБ "ПриватБанк") було укладено кредитний договір, за умовами якого він отримав кредит в сумі 48 200 доларів США.

Звертав увагу на те, що у нього, як позичальника, немає жодного документа, який би вказував про перехід права власності на зазначені грошові кошти.

Зазначав, що 27 серпня 2015 року він та його представник надіслали на адресу банку запит про надання інформації, а саме: повідомити чи подавалась заява на Міжбанківську валютну біржу від ЗАТ КБ "ПриватБанк" від 25 квітня 2008 року про конвертацію 48 200 доларів США від заявника через банк і купівлю української гривні; повідомити чи направлялась заявка про продаж на Міжбанківський валютній біржі 48 200 доларів США від позичальника через банк на купівлю української гривні; якщо направлялась заявка про продаж валюти, то прошу вказати за яком курсом був проведений продаж валюти на гривню, яка була знята комісія і скільки коштів зараховано в гривні після продажу вказаної суми валюти; повідомити номер валютного рахунку, на який банк зарахував 48 200 доларів США; надати копії меморіальних ордерів та\або платіжних доручень на оплату 48 200 доларів США.

Проте відповіді на вказаний запит відповідачем не надано.

Посилаючись на наведене, просив визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов'язати відповідача надати інформацію на його запит від 27 серпня 2015 року.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що 27 серпня 2015 року представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 - було направлено на адресу ПАТ КБ "ПриватБанк" запит на інформацію.

Також судами встановлено, що запит представника позивача, який ним було надіслано 27 серпня 2015 року, надійшов на адресу банку 03 вересня 2015 року. Згідно з відповідю банку від 08 вересня 2015 року, банком було надано інформацію на запит представника позивача, зокрема, повідомлено, про те що відступлення права вимоги за кредитним договором не проводилося, надано роз'яснення щодо можливості отримання виписки за договором, підтверджено повноваження особи, що підписала від імені банку договір від 23 квітня 2008 року та інше.

Вказана відповідь була надіслана на адресу представника позивача 11 вересня 2015 року, що підтверджується копію реєстру, що міститься в матеріалах справи.

З позовом позивач звернувся 04 вересня 2015 року.

Відмовляючи й задоволенні позову, суд першої інстанції з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови в задоволенні пред'явлених вимог.

При цьому судами зазначено, що бездіяльність банку щодо ненадання відповіді на запит позивача від 28 серпня 2015 року на день подачі позовної заяви до суду 31 серпня 2015 року не встановлено, оскільки банк отримав запит на інформацію лише 03 вересня 2015 року та відповідь надіслав на адресу представника позивача 11 вересня 2015 року, що підтверджено доказами у справі.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитись з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте ухвала апеляційного суду зазначеним нормам процесуального права не відповідає.

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України (254к/96-ВР) та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

У порушення вищевказаних норм закону суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права, що є підставою для відмови в задоволенні пред'явлених вимог.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За загальними положеннями ЦПК України (1618-15) на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просив визнати бездіяльність банку протиправною та зобов'язати банк надати інформацію на запит, а саме повідомити чи передавались права кредитора за даним кредитним договором третім особам; надати інформацію суму погашеного кредиту, суму нарахованих відсотків, суму сплачених відсотків, суму нарахованих і сплачених штрафних санкцій; надати положення про кредитування, що діяла на момент підписання кредитного договору; підтвердити повноваження особи, яка підписала кредитний договір, повідомити чи направлялась заявка про продаж на Міжбанківський валютній біржі в сумі 48 200 доларів США від позичальника через банк на купівлю української гривні; якщо направлялась заявка про продаж валюти, то просив вказати по якому курсу був проведений продаж валюти на гривню, яка була знята комісія і скільки коштів зараховано в гривні після продажу вказаної суми валюти; повідомити номер валютного рахунку, на який банк зарахував 48 200 доларів США; надати копії меморіальних ордерів та\або платіжних доручень на оплату 48 200 доларів США на споживчі цілі."

В оскаржуваних судових рішеннях судами зазначено, що бездіяльність банку не встановлена, оскільки відповідь на запит була надіслана банком на адресу представника позивача 11 вересня 2015 року, що підтверджується копію реєстру, що міститься в матеріалах справи, тобто у встановлений законом термін.

Разом з тим з відбитку штемпеля вбачається, що відправлення надійшли до відділення поштового зв'язку 22 вересня 2015 року.

При цьому з відповіді банку вбачається, що інформація надана не на всі питання, викладені у запиті, що банком не обґрунтовувалось.

Згідно із ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки; попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Проте судом першої інстанції не наведено жодних мотивів відмови у задоволенні позову в частині зобов'язання банку надати запитувану позивачем інформацію, що призвело до неправильного вирішення спору та передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

У силу наданих чинним ЦПК України (1618-15) повноважень апеляційний суд міг усунути допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, проте, не врахувавши доводів апеляційної скарги, не надавши їм жодної оцінки та не вмотивувавши відмову відхилення апеляційної скарги, залишив без змін рішення суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а постановлена у справі ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.