розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: Приватне підприємство "Творча майстерня "Престиж", приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Руденко Валерій Олександрович, відділ з питань державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб -підприємців Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання недійсним договору дарування корпоративних прав, за касаційною скаргою представників ОСОБА_6 - ОСОБА_10, ОСОБА_11 - на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом, у якому зазначала, що у вересні 2015 року її представнику стало відомо, що її чоловік ОСОБА_7 у грудні 2010 року безоплатно передав у власність ОСОБА_8 70 % корпоративних прав Приватного підприємства "Творча майстерня "Престиж" (далі - ПП "Творча майстерня "Престиж") на підставі договору дарування, посвідченого нотаріально. Сторони оцінили дарунок у 43 400 000 грн.

Оскільки письмової згоди на укладення правочину вона не надавала, що також підтверджено матеріалами адміністративної справи № 826/19775/13-а, просила визнати недійсним договір дарування корпоративних прав ПП "Творча майстерня "Престиж", укладений 20 грудня 2010 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Руденком В.О., скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів (статуту) ПП "Творча майстерня "Престиж", яка проведена на виконання договору дарування корпоративних прав, зобов'язати Державну реєстраційну службу України, Міністерство юстиції України, відділ державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців Оболонського району реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві відновити в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців записи щодо ПП "Творча майстерня "Престиж" станом на 15 грудня 2010 року.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі представники ОСОБА_6 - ОСОБА_10, ОСОБА_11, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона має бути частково задоволена.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За вимогами ст. ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

При ухваленні рішення суд зобов'язаний з'ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Вказані вимоги судами не дотримано.

Відмовляючи у позові, суди першої й апеляційної інстанцій зазначали, що предметом оскаржуваного договору купівлі-продажу є корпоративні права, корпоративні права не є майном або валютними цінностями. Для укладення правочинів, предметом яких є безоплатна передача корпоративних прав, законом не встановлено обов'язкове нотаріальне посвідчення.

Крім того, суди вважали, що позивачкою пропущено строк позовної давності.

Судами встановлено, що 09 березня 1993 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_12 укладено шлюб (а. с. 9, т. 1).

01 квітня 2008 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі, згідно з умовами якого ОСОБА_7 набуто у власність 100 % статутного капіталу ПП "Творча майстерня "Престиж". Договір укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Руденком В.О. (а. с. 179, 180, т. 1).

13 червня 2008 року сторонами внесені зміни та доповнення до договору купівлі-продажу. Зокрема, викладено у новій редакції пункт 1 договору купівлі-продажу, а саме: предметом цього договору є права засновника унітарного ПП "Творча майстерня "Престиж": право на розподіл доходів підприємства, на управління підприємством безпосередньо або через керівника, що призначається таким засновником, на розпорядження майном підприємства, на формування трудового колективу підприємства на засадах трудового найму, на вирішення питань реорганізації та ліквідації підприємства, а також всі інші права засновника підприємства, передбачені статутом підприємства та чинним в Україні законодавством (а. с. 181, 182, т. 1).

20 грудня 2010 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 укладено договір дарування корпоративних прав ПП "Творча майстерня "Престиж", за умовами якого ОСОБА_7 безоплатно передав у власність ОСОБА_8 70 % належних йому корпоративних прав як власника ПП "Творча майстерня "Престиж". Дарунок сторони оцінили у 43 400 000 грн (а. с. 10, 11, т.1).

Договір дарування корпоративних прав укладений у письмовій формі та посвідчений приватним нотаріусом Киїського міського нотаріального округу Руденком В.О., реєстровий № 5119.

Відмовляючи у позові, однією з підстав суди першої й апеляційної інстанцій зазначали те, що корпоративні права не є майном або валютними цінностями. Для укладення правочинів, предметом яких є безоплатна передача корпоративних прав, законом не встановлено обов'язкове нотаріальне посвідчення. При цьому і суд першої інстанції, і суд апеляційної інстанції до спірних правовідносин застосували вимоги, передбачені ст. ст. 115, 116, 147 ЦК України, ст. 85 ГК України та ст. 12 Закону України "Про господарські товариства".

Проте суди не врахували наступне.

Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За статтею 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

У ст. 1 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками.

Господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Оскільки приватне підприємство не передбачено у переліку видів господарських товариств, воно не є господарським товариством, а відтак, норми, що регулюють діяльність господарських товариств, не можуть бути застосовані при вирішенні спорів щодо приватного підприємства.

Відповідно до ст. 113 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

Стаття 62 ГК України передбачає, що підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому вказаним кодексом та іншими законами.

Основа правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, передбачена статтею 132 ГК України і включає право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України (435-15) .

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплене на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.

Згідно зі статтею 134 ГК України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Статтею 191 ЦК України встановлено, що підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

У ч. 1 ст. 202 ЦК України вказано, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Згідно з п.1 ч. 1 ст. 346 ЦК України підставою для припинення права власності є відчуження власником свого майна.

Термін відчуження визначається у цивільному праві як один із способів здійснення власником правомочності розпоряджатися належним йому майном шляхом передачі цього майна у власність іншої особи. Відчуження може здійснюватись на основі договору дарування.

Таким чином, у разі відчуження прав на приватне підприємство між попереднім і наступним власником чи на частину таких прав повинні укладатися і письмові угоди, що випливає з вимог статті 206 та статті 208 ЦК України, оскільки вказана угода не може вважатися такою, що передбачена ч. 1 ст. 206 ЦК України. При цьому відповідно до статті 55 Закону України "Про нотаріат", угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, яке відчужується або заставляється.

Відповідно до норм частини 3 ст. 29 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" для проведення державної реєстрації змін в засновницьких документах юридичної особи, пов'язаних із зміною складу засновників у разі передачі права засновника іншій особі, державному реєстратору представляється нотаріально засвідчений документ про передачу права засновника. Таким чином, якщо за умовами договору частка переходить у момент підписання договору, він підлягає нотаріальному завіренню. В іншому випадку договір укладається в простій письмовій формі, а ось акт (заява) про передачу частки за договором завіряється нотаріально.

Отже, до правовідносин щодо набуття та припинення права власності на приватне підприємство не застосовуються норми Закону України "Про господарські товариства" (1576-12) , відповідні статті у ГК України (436-15) та ЦК України (435-15) . Вказаними нормативними актами передбачені спеціальні норми, що регулюють правовідносини щодо приватного підприємства.

Крім того, аналіз наведених вимог законів надає можливість зробити висновок, що правочини, якими посвідчується перехід права власності на ціле чи частину приватного підприємства, а також перехід прав засновника, мають вчинятися у письмові формі та підлягають нотаріальному посвідченню.

Пунктом 1.8 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" корпоративні права визначені як право власності на частку (пай) у статутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її (юридичної особи) ліквідації відповідно до чинного законодавства.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

За змістом статті 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, якщо не доведено протилежне.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

При цьому відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

У даному випадку судами встановлено, що договір купівлі-продажу прав засновника ПП "Творча майстерня "Престиж" укладено ОСОБА_7 у період перебування у шлюбі з ОСОБА_6 за спільні кошти подружжя, що встановлено у судових рішеннях і не спростовується сторонами, а при відчуженні вказаних майнових прав ОСОБА_7 не отримав згоди дружини ОСОБА_6, що також сторонами не спростовано.

Разом з тим, сторонами договору дарування 70 % прав власника підприємства визначено вартість вказаних прав - 43 400 000 грн, що можна вважати цінним майном у розумінні ст. 65 СК України.

Однак, при розгляді справи, суди не врахували, що пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Однак суди, встановивши, що сторонами договору дарування були ОСОБА_7, чоловік ОСОБА_6, та ОСОБА_8, дочка ОСОБА_7, не надали правової оцінки вказаній обставині з точки зору добросовісності у діях сторін договору, які є між собою близькими родичами, з точки зору обізнаності ОСОБА_8 про перебування її батька ОСОБА_7 у шлюбі з ОСОБА_6

Разом з тим саме на необхідність встановлення добросовісної поведінки сторін оспорюваного договору, якщо його предметом є спільне майно подружжя, неодноразово вказував Верховний Суд України у правових позиціях, висловлених у постановахвід 22 лютого 2017 року у справі за № 6-17цс17 та від12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16.

Крім того, суди додатково зазначали, що ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом про визнання договору дарування корпоративних прав з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно зі ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За правилами ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Суди встановили, що про володіння ОСОБА_8 часткою у статутному капіталі ПП "Творча майстерня "Престиж" позивач дізналася від свого представника у липні 2011 року, що підтверджується як поясненнями представника позивача, так і витягом з Єдиного державного реєстру щодо ПП "Творча майстерня "Престиж".

У наведеному витягу вказано перелік засновників підприємства та розмір їхніх часток, виражений у грошовому еквіваленті. У серпні 2011 року позивач звернулася із позовом про поділ майна подружжя, в якому, зокрема, просила визнати за нею право власності на 15 % у статутному капіталі ПП "Творча майстерня "Престиж", тобто з урахуванням відчуженої частини корпоративних прав на користь ОСОБА_8

Позивач звернулася до суду з позовом про визнання договору дарування корпоративних прав недійсним у вересні 2015 року. Тобто 70 % статутного фонду чи коштів, витрачених на його придбання, не було включено до спільного майна подружжя.

Разом з тим суди не врахували роз'яснення, викладені в абз. 3 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , згідно з якими суд, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, зазначає у рішенні про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Тобто, встановивши, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо стороною у спорі заявлено вимогу до ухвалення ним рішення про застосування строку позовної давності.

Якщо суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення суду про відмову в задоволенні позову саме на цій підставі, а не через пропуск строку позовної давності.

Якщо ж встановлено, що таке право порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд ухвалює рішення про відмову в позові у зв'язку із закінченням строку позовної давності. Якщо ж причину пропуску цього строку суд визнає поважною, порушене право повинно бути захищене. Саме загальна позовна давність застосовується до вимог, що стосуються захисту права власності та інших речових прав.

Особливістю вирішення спору про захист порушеного права за умови пропуску строку позовної давності є те, що сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові лише за умови обґрунтованості позову, тобто за умови наявності порушеного права.

Таким чином, одночасно встановлюючи, що позивачем порушено строк позовної давності без поважної причини та що його цивільне право не порушено, суди зробили взаємовиключні висновки.

Оскільки рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, вони мають бути скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 333, 336, 338, 345, 347 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представників ОСОБА_6 - ОСОБА_10, ОСОБА_11 - задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.