розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання спільного майна подружжя поділеним, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 01 лютого 2017 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовувала тим, що 19 червня 1987 року вона з відповідачем уклали шлюб у відділі РАЦС у м. Ноябрську Тюменської області РФСР, про що було зроблено запис за № 407 у книзі реєстрації актів про укладення шлюбу. Шлюб розірвано 02 жовтня 2015 року за рішенням Приморського районного суду м. Одеси.

Оскільки між сторонами не досягнуто згоди щодо поділу майна, позивач просила розділити між нею та відповідачем спільне майно наступним чином: виділити у власність ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1; гараж АДРЕСА_4; грошові суми, які він отримав від продажу магазину продтоварів "Віктор" ТОВ "Сиріус ЛТД" за адресою: АДРЕСА_2, та від продажу у 2010 році легкового автомобілю марки "Мазда"; виділити ОСОБА_3 у власність будинок-дачу та земельну ділянку, на якій розташована зазначена дача, за адресою: АДРЕСА_5; 4-кімнатну квартиру АДРЕСА_3, з окремими ходами розділити між позивачем та відповідачем наступним чином: передати у власність та виділити в натурі ОСОБА_3 дві кімнати площею 12 кв. м та 20 кв. м (гостинна); передати у власність та виділити в натурі ОСОБА_4 дві кімнати площею 20 кв. м (з балконом) та 13 кв. м (бібліотека); у спільному користуванні позивача та відповідача залишити усі підсобні приміщення: туалет, ванну кімнату, коридор, кухню. Крім того, виявлені у фінансових установах гроші у гривнях чи валюті на ім'я ОСОБА_4 просила поділити між сторонами порівну, стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у сумі 602 400 грн, що еквівалентно 25 100 доларів США, за ювелірні вироби, які відповідач утримує у себе.

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про визнання спільного майна подружжя поділеним, в якому просив установити факт, що відповідно до добровільного поділу спільного майна подружжя йому відійшла квартира АДРЕСА_3, будинок-дача за адресою: АДРЕСА_5, та легковий автомобіль "Мазда", а ОСОБА_3 відійшла квартира АДРЕСА_6.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 01 лютого 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі; зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Встановлено факт добровільного поділу спільного майна подружжя, а саме: визнано за ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 та будинок-дачу за адресою: АДРЕСА_5; визнано за ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_6.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 - просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів, виходячи за межі доводів касаційної скарги згідно з ч. 3 ст. 335 ЦПК України, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що під час розгляду справи установлено факт, що за час перебування у шлюбі сторонами було набуте наступне майно: квартира АДРЕСА_3, яка перейшла у власність ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 03 грудня 1996 року, укладеного на Одеській універсальній товарній біржі "Центр", яка є спільно набутим майном за час шлюбу, що не оспорюється сторонами; будинок-дача за адресою: АДРЕСА_5, який також придбано подружжям за час шлюбу на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 червня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Комінтернівського районного нотаріального округу Корчевською Т.І., що також не спростовується сторонами; квартира АДРЕСА_6, що підтверджується копією інвестиційного договору від 17 січня 2006 року № ЕМІ-28/05.

Стосовно іншого майна, зазначеного позивачем ОСОБА_3, суд дійшов таких висновків.

Так, суд вважав відсутніми підстави для висновків, що квартира АДРЕСА_1, яка приватизована у 1989 році, є спільно набутим майном подружжя, зазначивши, що матеріалами справи цього факту не підтверджено. При цьому суд зазначив, що відповідно до довідки КП "БТІ ОМР" від 10 березня 2015 року № 05/01-343 вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_4, однак відомості про дату набуття права власності на неї відсутні; такі відомості відсутні у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, суд виходив із того, що земельна ділянка, на якій розташований будинок-дача за адресою: АДРЕСА_5, перебуває у користуванні ОСОБА_4 на підставі договору оренди земельної ділянки від 06 вересня 2010 року, укладеного із Фонтанською сільською радою в особі сільського голови Мавчана В.О., у зв'язку з чим дійшов висновку, що вказана земельна ділянка поділу не підлягає.

Стосовно вищевказаного гаража АДРЕСА_4, суд виходив із того, що у справі відсутні відомості про власника та підтвердження підстав набуття прав на нього, тому суд вважав відсутніми підстави для віднесення цього гаража до спільного майна, набутого за час шлюбу.

Щодо поділу магазину продтоварів "Віктор" ТОВ "Сиріус ЛТД" за адресою: АДРЕСА_2, та автомобіля марки "Мазда", то суд зазначив, що це майно вибуло з власності подружжя під час того, як шлюб ще розірвано не було (рішення засновників ТОВ "Сіріус ЛДТ" від 21 червня 2005 року та довідка МВС України Регіонального сервісного центру в Одеській області 2010 року відповідно).

Крім того, суд виходив із недоведеності позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення на її користь 602 400 грн, що еквівалентно 25 100 доларів США, за її ювелірні прикраси, які, з її слів, на теперішній час перебувають у ОСОБА_4, зазначивши, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження того, що їй дійсно вони належать та станом на теперішній час перебувають у відповідача.

Суд також дійшов висновку, що ОСОБА_3 не довела належними доказами, яка саме грошова сума, на яких саме рахунках та в яких фінансових установах підлягає поділу в межах розгляду цієї справи.

Разом із тим щодо поділу квартири АДРЕСА_3 суд виходив із того, що у справі наявна розписка про те, що ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 грошову суму у розмірі 78 тис. доларів США та погодилася, що отримані кошти є компенсацією за придбане ними майно за час шлюбу, а саме: квартири АДРЕСА_3; будинку-дачі по АДРЕСА_5 та автомобіля "Мазда".

При цьому на спростування доводів ОСОБА_3 про те, що вона не визнає факту підпису нею вищезазначеної розписки, суд зазначив, що позивачем ОСОБА_3 не заявлялося клопотань про призначення судової експертизи з приводу встановлення факту того, що вона дійсно вказаної розписки не писала.

Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для встановлення факту добровільного поділу спільного майна подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та відмову у задоволенні первісного позову у зв'язку з недоведеністю позовних вимог.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Аналогічне положення міститься й у ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Згідно з ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Разом із тим у силу вимог ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Так, статтею 66 СК України передбачено, що подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.

Разом із тим ст. 69 СК України установлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Теж саме зазначено й у ч. 4 ст. 372 ЦК.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-3037цс15, виходячи із зазначених норм сімейного права домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню.

Однак, установивши вищевказаний факт щодо добровільного поділу спільного майна подружжя, суд залишив поза увагою вищевикладене, що між сторонами не укладався нотаріально посвідчений відповідний договір про поділ майна, у зв'язку з чим суд у достатньому обсязі не з'ясував, чи є надана ОСОБА_4 вищевказана розписка, згідно з якою ОСОБА_3 отримала від ОСОБА_4 грошову суму у розмірі 78 тис. доларів США та погодилася, що отримані кошти є компенсацією за придбане ними певне майно за час шлюбу, допустимим доказом у цій справі, враховуючи вищевказані норми матеріального права, а також враховуючи те, що позивач ОСОБА_3 заперечувала написання цієї розписки.

Виходячи за межі доводів касаційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

За змістом ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Однак обраний ОСОБА_4 за зустрічним позовом спосіб захисту, який судом задоволено та встановлено факт добровільного поділу спільного майна подружжя, а саме: визнано за ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 та будинок-дачу за адресою: АДРЕСА_5; визнано за ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_6, не є належним в силу вищевказаних вимог закону. Так, суд не звернув достатньої уваги на предмет і підстави зустрічного позову, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.

Разом із тим заслуговують на увагу та підлягають перевірці судом під час нового розгляду справи доводи касаційної скарги щодо квартири АДРЕСА_6, власником якої, за твердженням ОСОБА_3, є дочка сторін у справі - ОСОБА_8, якої не залучено до участі у справі.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1, 2 ст. 3 ЦПК України ), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

У п. 13 вищевказаної постанови зазначено, що суд не має права вирішувати питання про права та обов'язки осіб, не залучених до участі у справі, оскільки це є порушенням норм процесуального права, які тягнуть за собою безумовне скасування рішення суду (п. 4 ч. 1 ст. 311, п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК України).

Таким чином, під час нового розгляду справи суд повинен обговорити питання щодо необхідності залучення до участі у справі ОСОБА_8 із належним оформленням цієї процесуальної дії.

Під час вирішення позовних вимог про поділ майна подружжя суд повинен урахувати наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із ч. 1 Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (2947-14) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (435-15) , тобто з 01 січня 2004 року.

Відповідно до ст. ст. 16, 17 Закону України "Про власність", ст. 22 КпШС України, який був чинним до 01 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю).

В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Відповідно до ст. 128, ч. 3 ст. 240 ЦК УРСР 1963 року, який був чинним до 01 січня 2004 року, визначалось, що право власності в набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Крім того, згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарств догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно із ч. 1 ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з ч. 1 ст. 71 СК України, ч. 2 ст. 364 ЦК України поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. п. 22, 23, 24 постанови Пленуму Верхового Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 (v0011700-07) "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69- 72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.

За таких обставин не є законним та обґрунтованим висновок суду про поділ вищевказаного майна в зазначений судом спосіб та відмову в задоволенні первісного позову, оскільки судом не установлено достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, при цьому на порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Оскільки усупереч вимогам ст. ст. 212- 215 ЦПК України суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.