розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2016 року,

У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило звернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 25 червня 2008 року № К-Д 014/05-3/35, а саме на нерухоме майно - будинок із надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер у РПВН 14649319, який належить ОСОБА_4 на праві приватної власності, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) .

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 25 червня 2008 року між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль", правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", та ОСОБА_5 було укладено генеральну кредитну угоду № К-Д 014/05-3/35, відповідно до якої встановлено максимальний ліміт кредитування у розмірі 18 тис. доларів США, строком на 84 місяці. 25 червня 2008 року на основі зазначеної кредитної угоди між тими самими сторонами було укладено кредитний договір № К-Д 014/05-3/35/1, згідно з яким банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 18 тис. доларів США строком до 24 червня 2015 року, а позичальник зобов'язався сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі 15 % річних та здійснювати повернення кредиту щомісячними платежами відповідно до графіка погашення кредиту. На забезпечення виконання зобов'язань із повернення кредитних коштів між позивачем та ОСОБА_4 25 червня 2008 року укладено договір іпотеки № К-Д 014/05-3/35 МСБ про передачу в іпотеку нерухомого майна, а саме: будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, реєстраційний номер у РПВН 14649319, та належить відповідачеві на праві приватної власності. Позивач виконав свої зобов'язання за кредитним договором належним чином, надавши кредитні кошти у розмірі 18 тис. доларів США через касу банку, що підтверджується заявою про видачу готівки від 26 червня 2008 року № 1. Проте позичальник не виконує свої зобов'язання за кредитним договором і не сплачує проценти за користування кредитом, не здійснює повернення кредиту щомісячними платежами відповідно до графіка погашення кредиту, що призвело до утворення заборгованості.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 11 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 вересня 2016 року, позов задоволено.

Звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 25 червня 2008 року № К-Д 014/05-3/35, а саме - житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який належить на праві приватної власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 26 листопада 1994 року, нотаріально посвідченого Другою нікопольською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-3609, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно, виданим комунальним підприємством "Нікопольське міжміське бюро технічної інвентаризації" від 19 червня 2008 року, реєстраційний № 14649319 шляхом продажу за початковою вартістю не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, для задоволення грошових зобов'язань за кредитним договором від 25 червня 2008 року № К-Д 014/05-3/35/1 перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в сумі 202 671 грн 99 коп.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів, виходячи за межі доводів касаційної скарги згідно з ч. 3 ст. 335 ЦПК України, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Проте судове рішення апеляційного суду не відповідає зазначеним нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості.

Задовольняючи указаний позов, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням позичальником належним чином взятих за кредитним договором зобов'язань, які забезпечено іпотекою за відповідним договором.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд визнав безпідставними доводи апеляційної скарги відповідача щодо невстановлення в рішенні суду початкової ціни продажу предмета іпотеки згідно зі ст. 39 Закону України "Про іпотеку", зазначивши, що під час ухвалення рішення судом першої інстанції виконано вимоги ст. 39 Закону України "Про іпотеку" та встановлено, що іпотечне майно має бути продано за початковою вартістю не нижчою за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України (1618-15) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Статтею 10 ЦПК України установлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 58, ч. 2 ст. 59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Стаття 41 Закону України "Про іпотеку" передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження" (1404-19) , з дотриманням вимог цього Закону.

Так само ч. 8 ст. 54 Закону України "Про виконавче провадження" установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (898-15) .

Таким чином, ЗаконУкраїни "Про іпотеку" (898-15) визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону "Про іпотеку" передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Так, згідно з ч. 1 ст. 38 Закону "Про іпотеку", якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Частиною 5 вищеназваної статті установлено, що дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Водночас у ч. 6 ст. 38 Закону "Про іпотеку" закріплено, що ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постановах від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, від 08 червня 2016 року у справі № 6-1239цс16, виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону України "Про іпотеку", у розумінні норми ст. 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

У правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2839цс16, закріплено, що нормою ч. 1 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" передбачений перелік компонентів, які є обов'язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 22 березня 2017 року у справі № 6-2654цс16, згідно з положеннями ч. 1 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов'язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України "Про іпотеку".

Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки незалежним експертом суперечить вимогам статей 39 та 43 Закону України "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку", зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні.

Однак апеляційний суд залишив поза увагою вищевказані положення норм матеріального права, не перевірив належним чином і не надав належної правової оцінки доводам апеляційної скарги про відсутність у рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки початкової ціни продажу предмета іпотеки у грошовому вираженні, чим порушив також норми процесуального права щодо установлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи

Так, на порушення вимог ч. 4 ст. 10, ч. 1 ст. 31, ч. 1 ст. 137, ст. ст. 303, 304 ЦПК України апеляційний суд не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, чим порушив норм процесуального та матеріального права, зокрема, не встановив усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Зокрема, апеляційний суд не перевірив умов укладеного між сторонами у справі договору іпотеки, не з'ясував, чи містять вони положення щодо ціни предмета іпотеки та чи погоджуються сторони з такою оцінкою станом на час розгляду справи в суді. Якщо з цього питання виник спір, то залежно від того, яка сторона оспорює оцінку, вона зобов'язана довести інший розмір, зокрема заявити клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи, а суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України повинен сприяти в цьому та роз'яснити сторонам їхні права.