розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства Акціонерно-комерційного банку "Львів" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - реєстраційна служба Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області, про визнання правочинів недійсними, стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 2 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2014 року,

У листопаді 2013 року публічне акціонерне товариство Акціонерно-комерційного банку "Львів" (далі - ПАТ АКБ "Львів") звернулося до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ АКБ "Львів" заборгованість за генеральними кредитними договорами від 13 вересня 2010 року № 41 та № 42 у розмірі 18 600 033 грн 50 коп. та судові витрати в розмірі 3 219 грн, яке залишається невиконаним. Невиконання зазначеного рішення суду пов'язано із неправомірними, умисними, діями відповідачів: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, які уклали між собою ряд оспорюваних правочинів, для приховання майна ОСОБА_3, з метою його ухилення від виконання боргових зобов'язань перед ПАТ АКБ "Львів" і не мали намірів на створення правових наслідків, які обумовлені цими правочинами.

Ураховуючи викладене, позивач, уточнивши та доповнивши позовні вимоги, просив суд визнати недійсними: договір позики від 27 грудня 2012 року, договір іпотеки від 27 грудня 2012 року, договір про внесення змін від 14 лютого 2013 року до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року, договір про внесення змін від 15 лютого 2013 року до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року, договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року, договір про внесення змін від 14 лютого 2013 року до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року, договір про внесення змін від 15 лютого 2013 року до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року, договір купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27 листопада 2013 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року, укладені між відповідачами, відшкодувати завдані збитки та моральну шкоду.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 2 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 6 жовтня 2014 року, позов публічного акціонерного товариства Акціонерно-комерційного банку "Львів" задоволено частково.

Визнано недійсним договір позики від 27 грудня 2012 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на суму 2 млн грн.

Визнано недійсним договір іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 188 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір про внесення змін від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 193 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, укладений між між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 189 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, укладений між між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір про внесення змін від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 194 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652 укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1717 укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_5

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1720 укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_5

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1723 укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_5

За правилами ст. 217 ЦПК України визначено спосіб виконання рішення шляхом зобов'язання ОСОБА_5 повернути ОСОБА_4 земельні ділянки за кадастровими номерами: 3223155400:03:040:0096, 3223155400:03:040:0097, житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1

За правилами ст. 217 ЦПК України визначено спосіб виконання рішення шляхом зобов'язання ОСОБА_4 повернути ОСОБА_3 земельні ділянки за кадастровими номерами: 3223155400:03:040:0096, 3223155400:03:040:0097, житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1

За правилами ст. 217 ЦПК України визначено спосіб виконання рішення шляхом зобов'язання реєстраційної служби Обухівського міськрайонного управління юстиції Київської області вчинити дії із скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, які були зроблені на підставі: договору купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1717, договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1720, договору купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року за реєстровим № 1723, які були укладені між ОСОБА_4 і ОСОБА_5; договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, договору про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 188 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, договору про внесення змін від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 193 до договору іпотеки від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2650, договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, договору про внесення змін від 14 лютого 2013 року за реєстровим № 189 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, договору про внесення змін від 15 лютого 2013 року за реєстровим № 194 до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року за реєстровим № 2652, які були укладені між ОСОБА_3 і ОСОБА_4

У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із вимог ч. 1, ч. 3 ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 234 ЦК України, визначивши спірні правочини недійсними та фіктивними, без наміру створення правових наслідків, що ними обумовлені, та прийшов до висновку, що у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були відсутні правові підстави для подальшого укладання договору іпотеки від 27 грудня 2012 року та договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року, оскільки іпотекою забезпечується лише дійсне зобов'язання, а договір позики від 27 грудня 2012 року мав безгрошовий характер, був укладений ними лише для виду, без наміру створення правових наслідків, які були ним обумовлені, з метою приховання майна ОСОБА_3 від звернення на нього стягнення в інтересах ПАТ АКБ "Львів".

Відтак, і договір купівлі-продажу житлового будинку з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року, договір купівлі-продажу земельної ділянки від 27 листопада 2013 року та договір купівлі-продажу земельної ділянки з відстрочкою платежу від 27 листопада 2013 року, що були укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, були також укладені з метою приховання майна ОСОБА_3

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 13 вересня 2010 року між ПАТ АКБ "Львів" та товариством з обмеженою відповідальністю "Ізолфа Україна" (далі - ТОВ "Ізолфа Україна") були укладені генеральні кредитні договори № 41 та № 42, з подальшими змінами та доповненнями, за якими ТОВ "Ізолфа Україна" від ПАТ АКБ "Львів" були отримані кредитні кошти.

З метою забезпечення виконання позичальником, ТОВ "Ізолфа Україна", своїх зобов'язань перед банком за укладеними кредитними договорами, у цей же день між ПАТ АКБ "Львів", ТОВ "Ізолфа Україна" та ОСОБА_3 був укладений договір поруки, з подальшими змінами та доповненнями.

У зв'язку з неналежним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань за кредитними договорами, з урахуванням їх змін та доповнень, ПАТ АКБ "Львів" було реалізовано право вимоги до ОСОБА_3 та рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 18 квітня 2013 року, стягнуто зі ОСОБА_3 на користь банку заборгованість за кредитними договорами від 13 вересня 2010 року в розмірі 18 600 033 грн 50 коп.

14 травня 2013 року на підставі вказаного рішення суду видано виконавчий документ, який стягувачем звернуто до примусового виконання.

27 грудня 2012 року у простій письмовій формі між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 2 млн грн, без нарахування процентів за користування ними, які він зобов'язався повернути до 27 жовтня 2015 року.

У цей же день, між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого в забезпечення належного виконання зобов'язань, що виникають з договору позики, ОСОБА_3 передав ОСОБА_4 в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок з господарськими будівлями й спорудами, загальною площею 1064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м та земельну ділянку загальною площею 0,5184 га, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що належать ОСОБА_3 на праві приватної власності. Вартість майна, переданого в іпотеку, складала 3 350 950 грн.

27 грудня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за умовами якого ОСОБА_4 відповідно до ст. 37 Закону України "Про іпотеку" набував право власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань за договором позики, а укладений між ними договір став підставою для реєстрації за ОСОБА_4 права власності на іпотечне майно.

Договорами про внесення змін від 14 лютого 2013 року та від 15 лютого 2013 року до договору про задоволення вимог іпотекодержателя від 27 грудня 2012 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, були внесені зміни в частині адреси місцезнаходження нерухомого майна, яке було предметом іпотеки та зазначено адресу: АДРЕСА_1

У результаті поділу земельної ділянки загальною площею 0, 5184 га, що знаходиться по АДРЕСА_1, було утворено дві земельні ділянки, які обліковуються за вказаною адресою.

Також судом установлено, що 27 листопада 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 1064,8 кв. м, житловою площею 326 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, з відстрочкою платежу. Ціна договору склала 6 906 444 грн.

У цей же день, між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1500 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 Ціна договору склала 1 200 120 грн.

27 листопада 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,3684 га, що розташована за вищевказаною адресою, з відстрочкою платежу. Ціна договору склала 2 415 036 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з чч. 1, 3 ст. 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 - 3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Судами встановлено, що оспорювані угоди по формі відповідають нормам чинного законодавства, під час укладення угод, нотаріусом було перевірено приналежність майна продавцеві, встановлено, що під забороною відчуження (арештом) майно не перебувало, обтяження іпотекою відсутнє та в податковій заставі майно не перебувало, про що нотаріусом виготовлені відповідні витяги.

Отже, суди не врахували, що на час укладення спірних договорів нотаріусом було перевірено як і приналежність майна продавцеві, так і відсутність прав третіх осіб на це майно, тому ОСОБА_5 не могла знати про те, що продавець не має права на відчуження майна, у зв'язку з чим є добросовісним набувачем (ст. 388 ЦК України).

Разом з тим суд, визнавши правочини недійсними та зобов'язавши ОСОБА_5 повернути майно продавцеві, не вирішив питання про повернення сплачених покупцем грошових коштів за житловий будинок та земельні ділянки, позбавивши ОСОБА_5 як майна, так і грошових коштів.

У п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до положень ст. 41 Конституції України та ст. 321 ЦК України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законом.

Частинами 1, 2 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

При цьому суди, визнавши угоди недійсними з підстав, передбачених ст. 234 ЦК України (фіктивний правочин), не врахували, що ознаки фіктивності в оспорюваних договорах відсутні, оскільки фіктивною визнається угода, на виконання якої сторони не виконали жодних дій.

Так, у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Таким чином, визнання договору недійсним у зв'язку з його фіктивністю має свої особливості.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

У порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України суди зазначених вимог закону не врахували, не встановили належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, дійшовши передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Також суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що саме з моменту винесення судом ухвали про забезпечення позову у відповідачів були відсутні повноваження на розпорядження житловим будинком з господарськими будівлями і спорудами та земельною ділянкою.

Відповідно до ч. 5 ст. 153 ЦПК України про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення.