розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, товариство з обмеженою відповідальністю "Стейт Сервіс", ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_17, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання права власності на нерухоме майно, за касаційною скаргоюОСОБА_34, який діє в інтересах ОСОБА_4, на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2016 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, товариство з обмеженою відповідальністю "Стейт Сервіс" (далі - ТОВ "Стейс Сервіс"), ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_17, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, про визнання права власності на нерухоме майно.

На обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що 25 квітня 2011 року між нею та відповідачем було укладено договір про інвестування в будівництві нежитлових приміщень. Предметом указаного договору була участь інвестора в інвестуванні будівництва нежитлових приміщень в багатофункціональному комплексі по АДРЕСА_1 з метою отримання у власність даного об'єкта.

25 грудня 2011 року була укладена додаткова угода, якою визначено конкретні номери приміщень, з яких складався об'єкт інвестування та його площа.

30 серпня 2011 року позивачкою внесені інвестиції у сумі 1 760 000 грн у будівництво об'єкта в повному обсязі, що підтверджується розпискою відповідача від 30 серпня 2011 року. В свою чергу, відповідно до п. 3.2 договору, забудовник - ОСОБА_5зобов'язувався завершити будівництво об'єкта та ввести його в експлуатацію у грудні 2011 року. На час звернення до суду будівництво об'єкта завершено і він повністю готовий до експлуатації, що підтверджується декларацією про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрованою 09 грудня 2011 року інспекцією ДАБК у Кіровоградській області за № 14311098919.

Зазначала, що згідно з актомприймання-передачі від 25 грудня 2011 року відповідач передав, а позивачка прийняла від нього об'єкт інвестування. Однак, відповідач до цього часу не надав їй документів, необхідних для реєстрації за нею права власності на об'єкт, чим порушив умови договору.

Крім того, в грудні 2011 року їй стало відомо, що відповідач зареєстрував за собою право власності на увесь багатофункціональний комплекс по АДРЕСА_1 Кіровоградської області (ТЦ "Гран Плаза"), частка відповідача складає 1/1, про що свідчить свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 22 грудня 2011 року. Також відповідач виготовив на своє ім'я технічний паспорт на спірні приміщення, що також суперечить умовам укладеного між ними договору.

Оскільки відповідно до умов договору об'єкт інвестування розташовується на першому поверсі багатофункціонального комплексу по АДРЕСА_1 Кіровоградської області (ТЦ "Гран Плаза"), то відповідач зареєструвавши за собою право власності на увесь комплекс, у тому числі і право власності на об'єкт, який згідно з умовами договору мав бути переданий позивачці, чим грубо порушив її право власності.

Позивач вважала, що вона як інвестор, зі своєї сторони, згідно зобов'язань, визначених договором, вчинила усі дії для набуття права власності на спірні приміщення, тим самим правомірно набувши права власності на побудовані нежитлові приміщення. Натомість відповідач своїх зобов'язань, визначених укладеним між ними договором, не виконав, документи необхідні для реєстрації права власності на об'єкт їй не передав, а замість належного виконання покладених на нього обов'язків незаконно оформив на себе право власності на майно, яке за договором належить їй.

Дії (бездіяльність) відповідача, а саме, невиконання умов договору в частині передачі їй документів, необхідних для реєстрації права власності, а також здійснення державної реєстрації права власності за відповідачем на майно, яке створене у результаті здійснення нею інвестиційної діяльності, унеможливлюють реєстрацію права власності на належне їй нерухоме майно та отримання нею відповідного свідоцтва, що в свою чергу перешкоджає їй, як власнику, реалізувати своє право користуватись та розпоряджатись належним їй нерухомим майном.

Зазначала, що зісвідоцтва про право власності на нерухоме майно вбачається, щозагальна площа багатофункціонального комплексу становить 11313,6 кв. м, а згідно здоговором площа об'єкта інвестування складає 317,9 кв. м, таким чином належна їй частка цієї будівлі складає: 281/10000 (317,9 : 11313,6 = 0,028098).

Враховуючи вищевикладене та приймаючи до уваги, що будівництво спірного нерухомого майна завершено та введене в експлуатацію, але з вини відповідача вона не може у встановленому законом порядку встановити своє право на частку у спільному майні, з урахуванням факту невиконання з боку відповідача встановлених договором обов'язків, керуючись ст. 7 ЗУ "Про інвестиційну діяльність", ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеження" від 01 липня 2004 року № 1952-ІУ (1952-15) (зі змінами), ст. ст. 15, 16, 181, 331, 356- 358, 361, 386, 526, 610 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 15, 88, ч. 8 ст. 110 ЦПК України, просилазадовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_34, який діє в інтересах ОСОБА_4, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Частиною першою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

На час укладення сторонами договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19 червня 2003 року № 978-IV (978-15) та "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 року № 1560-XII (1560-12) .

Ні зазначеними нормами, ні нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення.

Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкту до експлуатації визначено зазначеними нормами.

Враховуючи, що забудовник відповідно до умов договору інвестування передав за актом позивачці нежитлові приміщення та звернувся до виконавчого комітету із заявою про оформлення права власності за інвесторами, а виконавчий комітет ухвалив рішення про оформлення права власності за інвесторами висновок суду про необхідність захисту прав позивачки шляхом визнання за нею права власності на новостворене майно на підставі статті 392 ЦК України не можна визнати обґрунтованим.

Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

При цьому суди попередніх інстанцій виходили також із аналогічних правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України, прийнятої за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України (1618-15) у справі № 6-244цс14 від 18 лютого 2015 року.

Вказані висновки щодо застосування норм права, відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, мають враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, встановивши факт набуття ОСОБА_5 права власності на новостворену будівлю торговельного центру, враховуючи те, що не можна визнати одночасно за ОСОБА_4 право власності на частину цього об'єкту, не зазначивши з яких, передбачених ст. 346 ЦК України підстав припинено право власності ОСОБА_5 на спірні приміщення, а оскільки позивачем не заявлялись вимоги щодо припинення права власності відповідача на указані приміщення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог з підстав викладених у позовній заяві.

Крім того, правильними є висновки судів про те, що нормою ст. 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об'єкт нерухомості на підставі судового рішення. Порядок оформлення права власності на об'єкт інвестування після прийняття такого об'єкту до експлуатації визначено вищезазначеними нормами закону.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваних рішень та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо їх оцінки.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_34, який діє в інтересах ОСОБА_4, відхилити.

Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2016 року залишити без змін.