розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - Маріупольська міська рада, про визнання порядку користування земельною ділянкою, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_9 на рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2016 року,

У грудні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, обґрунтовуючи який посилався на те, що йому на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1, виданого 18 листопада 1996 року, належить 4/5 домоволодіння АДРЕСА_1.

Право власності на 1/5 частини цього домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_10, яка померла та єдиним спадкоємцем, який фактично прийняв спадщину є її донька, ОСОБА_7

Домоволодіння № АДРЕСА_1 розташовано на земельній ділянці, загальною площею 2 730 кв. м.

Позивач вказує, що протягом останніх декількох років він та ОСОБА_7 не можуть прийти до взаємної згоди відносно порядку користування загальною земельною ділянкою, у зв'язку з чим між ними виникають непорозуміння та конфліктні ситуації.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив встановити порядок користування земельною ділянкою між ним та відповідачами відповідно до розміру часток у праві спільною власності на домоволодіння, а також всі судові витрати стягнути з відповідачів.

Рішенням Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - Маріупольська міська рада, про визнання порядку користування земельною ділянкою відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_9 просить скасувати судові рішення, направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності у позивача права власності чи належним чином набутого права користування спірною земельною ділянкою, що свідчить про відсутність предмета судового захисту і підстав для задоволення цього позову.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Як установлено судами попередніх інстанцій, згідно із свідоцтвом про право власності на домоволодіння від 18 листопада 1996 року № НОМЕР_1, наданого позивачем, яке зареєстроване в Маріупольському бюро технічної інвентаризації 18 листопада 1996 року за реєстраційним номером № 5302, 4/5 частини домоволодіння АДРЕСА_1 належить ОСОБА_6

Згідно з рішенням Виконавчого комітету Іллічівської районної Ради народних депутатів міста Маріуполя від 09 жовтня 1996 року № 339, житловий будинок (літ. В), житлова будівля (літ. В-1), гараж (літ. Е), сараї (літ. З,К,І) по вулиці Мічуріна 38 були затверджені актами приймання будівель та на них було видане свідоцтво про право власності на ім'я ОСОБА_6

Відповідачам ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_10 належить на праві приватної власності по 1/4 частини цього будинку.

Відповідач ОСОБА_8 отримав свідоцтво про право власності в порядку спадкування на належне йому майно та зареєстрував своє право в установленому законом порядку. Відповідач ОСОБА_7 зареєстрована та проживає у спірному жилому будинку, прийняла спадщину фактично, однак своє право в установленому законом порядку ще не оформила.

Судами також встановлено, що земельна ділянка на якій розташований жилий будинок по АДРЕСА_1 є комунальною власністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до положень статті 30 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року при переході права власності на частину будинку земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.

За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічну норму містила і стаття 30 ЗК України 1990 року.

При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п'ята статті 319 ЦК України).

Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16.

Суди попередніх інстанцій, у порушення ст. ст. 213- 214 ЦПК України, не визначившись з характером спірних правовідносин та нормою права, яка підлягає застосуванню, належним чином не обґрунтували своїх висновків щодо відсутності підстав для визначення порядку користування земельною ділянкою, а не виділення у власність, не встановили обставин, що мають значення для справи, та не дослідили наявних у матеріалах доказів, не навели при цьому переконливих доводів їх належності та допустимості, та дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності у позивача права власності чи користування земельною ділянкою.

Таким чином, оскільки суди не встановили фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_9 задовольнити.

Рішення Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 11 квітня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.