розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про захист прав споживача, визнання недійсним в частині кредитно-заставного договору, визнання недійсними і необґрунтованими додатку і додаткової угоди до договору, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 09 вересня 2008 року між ним та приватним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") був укладений кредитно-заставний договір, згідно з умовами якого він отримав кредит у розмірі 23 649,90 доларів США на придбання автомобіля, зі сплатою 9,6 % річних, строком до 08 вересня 2015 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за договором він передав банку придбаний за кредитні кошти автомобіль Opel Astra, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1.

Зазначає, що в порушення ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" ПАТ КБ "ПриватБанк" не надав йому, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі орієнтовану сукупну вартість кредиту, з відображенням реальної процентної ставки у розмірі всіх понесених витрат, пов'язаних з оформленням кредиту, в тому числі розрахунку щомісячної сплати винагороди за надання фінансового інструменту, передбаченої п. 17.1.8, страхових платежів.

Крім того, ПАТ КБ "ПриватБанк" не надав позивачу в письмовій формі орієнтовану сукупну вартість кредиту в гривневому еквіваленті, видав споживчий кредит в іноземній валюті, що суперечить положенням ч. 1 ст. 533 ЦК України.

У зв'язку з вищевикладеним позивач просив суд: визнати недійсним з моменту укладення кредитно-заставний договір, укладений 09 вересня 2008 року між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк" та додаткову угоду № 1 до нього.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 жовтня 2016 року, в задоволені позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, просить скасувати судові рішення, ухвалити у справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для його скасування.

Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зокрема, ч.ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом статтей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків за шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таки з моменту укладення договору.

За змістом ч. 2 ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Сукупною вартістю кредиту є інформація про процентну ставку, вартість сукупних послуг та інших фінансових зобов'язань позивача, варіанти погашення кредиту, кількість платежів, їх періодичність та обсяги.

Як на підстави для визнання спірної угоди недійсною, позивач посилався на ст. ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо несправедливості умов спірної угоди, оскільки на час підписання банк не повідомив його про валютні ризики та сукупну вартість кредиту.

Суди обґрунтовано виходили із того, що укладаючи спірний договір в іноземній валюті, сторони брали на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. Також незмінюваність курсу гривні відносно до іноземних валют, зокрема до долара США, законодавчо не закріплена. Нестабільність курсу гривні до долара США є загальновідомим фактом, який не міг бути невідомим позивачеві.

Посилання позивача на те, що йому не була надана банком повна інформація про сукупну вартість кредиту не є підставою для визнання кредитної угоди недійсною у розумінні ст.ст. 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки умови спірного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядок погашення кредиту, кількість платежів та їх періодичність, обсяг платежів на весь час дії договору.

Позивач при укладенні оспорюваних договорів мав можливість ознайомитися з його умовами та не погодитись чи відмовитись від укладання договору, проте договір був підписаний та виконувався сторонами.

Крім того, на момент укладення кредитного договору Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) не забороняв надання та отримання споживчих кредитів в іноземній валюті на території України.

Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), а також, врахувавши обставини справи, обґрунтовано відмовив у позові про визнання недійсним кредитного договору з підстав, заявлених у позові.

Доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити.

Із матеріалів справи та змісту судових рішень не вбачається, що судом при вирішенні спору допущено порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішення.