розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсним договору дарування будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Волинської області від 01 вересня 2016 року,

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що рішенням апеляційного суду Волинської області від 15 вересня 2015 року, яке набрало законної сили, визнано недійсним попередній договір щодо купівлі-продажу частини домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між ним та ОСОБА_6, ОСОБА_7 За вказаним договором позивач сплатив продавцям 23 000 доларів США, які не повернуто. З приводу стягнення зазначених грошових коштів ОСОБА_4 звернувся з відповідним позовом у січні 2016 року до суду. Під час розгляду справи у суді йому стало відомо, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 14 січня 2016 року, уклавши договір дарування, відчужили належний їм житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, земельну ділянку своїй дочці ОСОБА_5 Позивач вважає спірний правочин таким, що порушує його майнові права, і укладеним з метою ухилення від повернення грошей.

Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір дарування від 14 січня 2016 року та повернути сторони цього правочину у попередній стан.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Волинської області від 01 вересня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року (далі - ЦПК України (1618-15) ).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що 14 січня 2016 року між ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 укладено договір дарування житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Юхименко І.В. та зареєстровано в реєстрі. Відповідно до умов спірного договору дарування ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подарували, а ОСОБА_5 безоплатно прийняла у дарунок житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1

На час укладення оспорюваного позивачем договору жодних обтяжень, заборон щодо дарунку - житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, які б перешкоджали дарувальникам відчужити це нерухоме майно, не існувало.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За змістом статей 215, 216 ЦК України вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Згідно з частинами 1-3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

За змістом ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, відповідно до вимог статей 10, 11, 60 ЦПК України дослідивши всі наявні у справі докази в їх сукупності та надавши їм належну оцінку, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вірно виходив із того, що позивач не довів заявлених вимог, зокрема незаконність та протиправність оспорюваного ним правочину і не надав суду жодних доказів на підтвердження порушень його прав відповідачами під час укладення цього договору.

Отже, місцевий суд всебічно та повно дослідив обставини справи та дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову. Крім того, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 303 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, та обґрунтовано залишив вказане рішення без змін.

Докази та обставини, на які посилається заявник у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій і при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.