Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів:

Дем ’ яносова М.В., Іваненко Ю.Г., Ситнік О.М.,

Леванчука А.О., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, третя особа - державний нотаріус Першої державної нотаріальної контори у м. Львові ОСОБА_9, про усунення перешкод у користуванні житлом та визнання договорів недійсними, за касаційною скаргою представника ОСОБА_6 - ОСОБА_10 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 вересня 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що її було незаконно виселено з житла, без надання іншого житла, її донькою - ОСОБА_7 та чоловіком доньки ОСОБА_11

ОСОБА_6 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_12 та сином ОСОБА_13 є співвласником житлової квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на квартиру від 30 грудня 1998 року № Г-20514 та витягом з Реєстру права власності на нерухоме майно від 25 листопада 2005 року.

Згодом, після смерті чоловіка, його частка була успадкована ОСОБА_6, її сином та донькою та розподілена на такі частки: за ОСОБА_13 - 4/9; за ОСОБА_6 - 4/9; та за її донькою - ОСОБА_7 - 1/9, що підтверджується витягом з Реєстру права власності на нерухоме майно від 12 липня 2006 року.

У подальшому було укладено два сумнівні договори, законність яких під питанням, та виселено ОСОБА_6

Виселення відбувалося шляхом відібрання ОСОБА_11 ключів у ОСОБА_6 та обмеженням доступу до квартири та до речей, які знаходяться у квартирі.

Позивач ОСОБА_6 зазначає, що на даний час, вона позбавлена будь-якого житла, у якому могла б проживати, позбавлена можливості розпоряджатися і користуватися власним майном.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2016 року позов задоволено частково.

Зобов'язано відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_8не чинити перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_6

Стягнуто з відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_8на користь позивача ОСОБА_6 судові витрати у розмірі 487,20 грн.

В решті позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Галицького районного суду м. Львова від 30 червня 2016 року зобов'язано відповідачів ОСОБА_7 та ОСОБА_11 не чинити перешкод у користуванні квартирою шляхом вселення ОСОБА_6 в квартиру АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 06 вересня 2016 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 лютого 2016 року залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_6 - ОСОБА_10 просить скасувати рішення районного суду в частині відмови у задоволенні позову, скасувати ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору дарування, суди попередніх інстанцій виходили з того, що належних та допустимих доказів на підтвердження умислу відповідача ОСОБА_7 на введення іншої сторони в оману не надано, що виключає визнання недійсним оспорюваного договору дарування частини квартири з підстав, що такий вчинений під впливом обману, а також з відсутності правових підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу 4/9 частини спірної квартири від 11 травня 2007 року, оскільки діями відповідачів при укладенні зазначеного договору купівлі-продажу не порушені законні права та інтереси позивача, яка на момент укладення такого договору не була співвласником квартири, а тому не мала переважного права перед іншими особами на її купівлю відповідно до ст. 362 ЦК України.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції у повній мірі погодитися не можна.

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Як установлено судами попередніх інстанцій, квартира АДРЕСА_1 складається з трьох кімнат, житловою площею 48,8 кв. м, та кухні. Загальна площа квартири 73,0 кв. м.

У квартирі зареєстрована ОСОБА_6 як мати - член сім'ї ОСОБА_7, якій належить на праві власності 4/9 частини спірної квартири.

17 липня 2006 року укладено оспорюваний договір дарування 4/9 частини квартири, що знаходиться за адресою: квартира АДРЕСА_1, між ОСОБА_6 та її донькою ОСОБА_7

Згідно з умовами цього договору ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_7 прийняла в дар 4/9 частини вищезазначеної квартири. Договір посвідчений нотаріально.

11 травня 2007 року укладено договір купівлі-продажу 4/9 частини квартири, яка знаходиться за адресою: квартира АДРЕСА_1, між ОСОБА_13, від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_7, та ОСОБА_11

Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. ст. 10, 11 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Так, відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній вол, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Також відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Разом з тим статтею 230 ЦК України визначено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ст. 229 ЦК України).

Так, із змісту позовної заяви та доповнення до неї убачається, що ОСОБА_6 пред'явила позов про визнання правочину недійсним з підстав, визначених ст. ст. 203, 229 ЦК України.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним договору дарування, виходив з відсутності вчинення правочину під впливом обману (ст. 230 ЦК України), не визначився з характером спірних правовідносин, не встановив обставин справи з огляду на обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, так як позов був заявлений на підставі ст. ст. 203, 229 ЦК України.

Апеляційний суд на вищевикладене уваги також не звернув, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та дійшов передчасного висновку про законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання договору дарування недійсним.

З огляду на допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи, ухвалу апеляційного суду необхідно скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_6 - ОСОБА_10 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 06 вересня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.