розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання недійсними окремих положень кредитного договору, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 25 липня 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із вказаним позовом, в якому просила визнати недійсним п. 6.1 кредитного договору, який було укладено між сторонами 08 червня 2007 року, у частині встановлення пені у розмірі 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення з моменту укладення з підстав, як такий, що суперечить положенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , оскільки встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації у разі невиконання нею зобов'язань.

Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 25 липня 2016 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 Визнано недійсним п. 6.1 кредитного договору від 08 червня 2007 року, який був укладений між ОСОБА_3 як позичальником, з однієї сторони, та товариством з обмеженою відповідальністю "Банк "Фінанси та кредит", як банком, з другої. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит"), мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) (далі - ЦПК України (1618-15) ) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, апеляційний суд погодився із його висновком про те, що визначений кредитним договором розмір пені (п. 6.1 договору) - 1 % від суми прострочення платежу вносить співвідношення прав та обов'язків між банком та позичальником, що суперечить положенням ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Однак, з такими висновками суду апеляційної інстанції в повній мірі погодитися не можна.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є неправильно встановлені фактичні обставини справи, що полягає у неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи (ст. 309 ЦПК України).

Вказаним вимогам ухвала апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 08 червня 2007 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Банк "Фінанси та кредит", правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", було укладено кредитний договір, та додаткова угода до договору від 19 березня 2008 року, за умовами яких позивач отримала кредит в сумі 113 721, 96 доларів США строком до 07 червня 2022 року зі сплатою 15,5 % річних.

Пунктом 6.1 кредитного договору передбачено, що за прострочення повернення кредитних ресурсів та/або сплати процентів, позичальник сплачує банку пеню із розрахунку 1% від простроченої суми за кожен день прострочки. Вказана пеня сплачується у випадку порушення позичальником строків платежів, передбачених п. 3.2, 3.4, 4.3, 4.4, 4.6 договору, а також будь-яких інших строків платежів, передбачених цим договором. Сплата пені не звільняє позичальника від зобов'язань сплати процентів за весь час фактичного користування кредитними ресурсами (а.с.6-9).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до положень ст. 304 ЦПК України, суд апеляційної інстанції при розгляді справи керується правилами розгляду справи судом першої інстанції, з винятками й доповненнями, встановленими главою І "Апеляційне провадження" розділу V ЦПК України (1618-15) .

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

За положеннями статей 626 - 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно умов кредитного договору (а.с. 6-9, 47-48), що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, а тому особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

За положеннями ч. 5 ст. 11, частин 1, 2, 5, 7 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Крім того, відповідно до ст. 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 (v015p710-11) вбачається, що положення пунктів 22, 23 ст. 1 та ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (z0541-07) , банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Згідно ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

За правилом ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

У відповідності до вимог ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що п. 6.1 спірного договору є несправедливим, не звернули уваги на той факт, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору та мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, відповідач надав позивачу інформацію про умови кредитування (а.с. 47 - 48), які підписані позивачкою і містять повну інформацію стосовно умов кредитування.

Положення Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) про несправедливі умови в договорах застосовуються до правочинів зі споживачами про надання споживчого кредиту зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Вказаний висновок узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду України у справі № 6-1341цс15.

Вказуючи про несправедливі положення договору, суд першої інстанції не вказав, які саме порушення було допущено банком при укладені правочину, оскільки оспорюваний пункт договору про стягнення пені у розмірі 1 % від простроченої суми за кожен день прострочення за своїм змістом не суперечать діючим нормам ЦК України (435-15) , а також п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" і повністю узгоджуються з положеннями статтями 526, 610, 611, 1054 ЦК України, якими визначено види забезпечення виконання зобов'язань.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на вказане уваги не звернув.

За таких обставин, апеляційний суд не виконав своїх обов'язків, визначених законом, повно, всебічно й об'єктивно не з'ясував усіх обставин справи, не надав їм належної оцінки та ухвалив рішення, яке не можна визнати в повній мірі законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 25 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.