розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Підгірцівська сільська рада Обухівського району Київської області, управління Держгеокадастру у Обухівському районі Київської області, про встановлення земельного сервітуту за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 червня 2016 року,

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, який згодом уточнив, і остаточно просив встановити безоплатний постійний земельний сервітут шляхом надання йому права на проїзд шириною 3 метри через земельну ділянку площею 0,0734 га по АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4, та встановити безоплатний постійний земельний сервітут шляхом надання йому права на проїзд шириною 3 метри через земельну ділянку площею 0,043 га за тією ж адресою, яка належить ОСОБА_5

Свої вимоги обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить дві земельні ділянки площею 0,1166 га та площею 0,0734 га, які розташовані по АДРЕСА_1 і межують із земельними ділянками, які належать відповідачам. Через земельні ділянки відповідачів існував проїзд (дорога), яким він користувався з метою проїзду до своєї земельної ділянки.

Оскільки відповідачі перекрили проїзд (дорогу), яким він користувався, шляхом встановлення паркану та воріт, а іншого проїзду до земельних ділянок позивач не має, він втратив можливість повноцінно користуватися своєю земельною ділянкою та обслуговувати будинок.

З огляду на зазначене, просив про задоволення позову.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 23 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 21 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 23 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 21 червня 2016 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах його повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом, у складі, визначеному цим Законом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки є власником земельних ділянок площею 0,1166 га та площею 0,0734 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства.

25 вересня 2015 року представник позивача звертався до ОСОБА_4 з листом, в якому просив встановити між сторонами земельний сервітут на право безкоштовного проходу та проїзду на велосипеді, а також на право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху, який проходить по земельній ділянці відповідача, однак згоди сторони не досягли.

15 липня 2015 року позивач звертався із заявою до сесії Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, в якій просив розглянути питання під'їзду до його земельної ділянки по АДРЕСА_1 машинам пожежної безпеки, господарським машинам та машинам аварійних служб.

17 липня 2015 року позивач подав заяву за вх. № 267 до сесії Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, в якій просив комісію сприяти у вирішенні питання під'їзду до його земельних ділянок і будинку.

21 липня 2015 року позивач подав заяву за вх. № 269 до сесії Підгірцівської сільської ради Обухівського району Київської області, в якій просив комісію встановити факт втрати можливості проїзду до його земельної ділянки та до будинку, шляхом складання відповідного акта.

19 лютого 2016 року Підгірцівською сільською радою складено акт про обстеження на наявність під'їзду, в якому зазначається, що земельна ділянка по АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, із землями загального користування не межує.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі, дав їм належну оцінку і, з урахуванням вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.

Такі висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на фактичних обставинах, встановлених судами, і відповідають вимогам закону.

Відповідно до ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомими майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатацію ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Оскільки між сторонами не досягнута домовленість про встановлення сервітуту та про його умови, відповідно до ч. 3 ст. 402 ЦК України позивач мав підстави для звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту.

За змістом статті 98 ЗК України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду (ч. ч. 1, 2 ст. 100 ЗК України).

У пункті 22-2 постанови "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 № 7 (va007700-04) та у пункті 38 постанови "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" від 7 лютого 2014 року № 5 (v0005740-14) Пленуму Верховного Суду України і пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відповідно роз'яснили, що, вирішуючи спори про встановлення сервітуту, суд має враховувати, що земельний сервітут встановлюється стосовно певного об'єкта і не залежить від власників цих об'єктів, оскільки його дія зберігається в разі переходу права на земельну ділянку, щодо якої його встановлено, до іншої особи (частина перша статті 401 ЦК, частина перша статті 101 ЗК), а в разі встановлення особистого сервітуту, права закріплюються за певною особою і він припиняється внаслідок її смерті (частина друга статті 401, пункт 6 частини першої статті 406 ЦК).

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки в ефективному її використанні; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби у інший спосіб, а сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК України).

Частиною першою статті 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не довів обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Зокрема, встановивши, що земельні ділянки позивача межують із земельними ділянками інших власників, суди дійшли висновку, що позивачем не доведено неможливість задовольнити свої потреби у іншій спосіб, аніж заявлений у позові, та не доведено ступінь обтяжливості сервітуту для відповідачів внаслідок його встановлення.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, оскільки висновків судів не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу ст. 335 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.