розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року та касаційною скаргою судді Суворовського районного суду м. Одеси Аліної Сніжани Степанівни на окрему ухвалу апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним позовом, який під час розгляду справи уточнила та просила здійснити поділ набутого під час шлюбу з відповідачем майна, а саме: м'якого кутка вартістю 2 тис. грн; люстри з трьома плафонами вартістю 500 грн; бойлера вартістю 3 тис. грн; пральної машини вартістю 3 тис. грн; шафи з шухлядками для ванної кімнати вартістю 1 тис. грн; шафи-купе під червоне дерево вартістю 1 тис. грн; шафи модульної з шухлядами складної вартістю 1 тис. грн; кутового столу вартістю 1 тис. грн; тумби з шухлядами коричневого кольору вартістю 500 грн; полиці коричневого кольору вартістю 500 грн; полиці під телевізор вартістю 600 грн; телевізора "Раnаsоnіс" вартістю 1 тис. грн; музичного центру "Samsung" вартістю 1 500 грн; люстри з 6-ти плафонами вартістю 500 грн; праски "Philips" вартістю 300 грн; кондиціонера вартістю 3 тис. грн; двох м'яких крісел вартістю 3 тис. грн; столу для комп'ютера вартістю 1 тис. грн; відеокамери "Раnаsоnіс" вартістю 3 тис. грн; фотоапарата вартістю 1 тис. грн; комоду з шухлядками вартістю 1 тис. грн; кухонного набору вартістю 2 тис. грн; холодильника вартістю 7 тис. грн; мікрохвильової печі вартістю 1 500 грн; тренажера "Орбіт" вартістю 1 200 грн; тренажера вартістю 800 грн; люстри вартістю 1 400 грн; килиму вартістю 3 тис. грн; доріжок вартістю 3 тис. грн; обивки меблів вартістю 400 грн; ліжка вартістю 2 800 грн; навігатора вартістю 500 грн; принтера вартістю 800 грн; колонок вартістю 400 грн; комп'ютера вартістю 2 тис. грн; кавоварки вартістю 400 грн; тарілок, каструль вартістю 5 тис. грн; пилососа вартістю 500 грн; ялинкових іграшок вартістю 1 300 грн; постільної білизни, рушників вартістю 1 тис. грн; автомобіля марки "Volkswagen Polo" вартістю 160 тис. грн; ліжка дитини вартістю 8 тис. грн; телевізора дитини вартістю 5 тис. грн; соковижималки дитини вартістю 500 грн; зволожувача повітря дитини вартістю 500 грн, всього на суму 246 400 грн.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що перебуває з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 12 вересня 2003 року, мають спільну дитину - сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. У зв'язку з тим, що подружнє життя не склалося, на теперішній час у суді знаходиться цивільна справа про розірвання між ними шлюбу.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 15 червня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Виділено у користування ОСОБА_3 наступне майно: пральну машину, музичний центр, праску, відеокамеру, фотоапарат, кавоварку, тарілки, каструлі, пилосос, ялинкові іграшки, постільну білизну, дитяче ліжечко, соковижималку, зволожувач повітря та меблі в дитячій кімнаті.

В інші частині позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 25 жовтня 2016 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 15 червня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_3

Здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя.

Виділено ОСОБА_3 на праві власності наступне майно: пральну машину вартістю 3 тис. грн; постільну білизну, рушники вартістю 1 тис. грн; дитяче ліжко вартістю 8 тис. грн; соковижималку дитини вартістю 500 грн; зволожувач повітря дитини вартістю 500 грн, всього на суму 13 тис. грн.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини автомобіля "Volkswagen Polo", 2008 року випуску, сірого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1.

Виділено ОСОБА_4 на праві власності наступне майно: музичний центр "Samsung" вартістю 1 500 грн; праску "Philips" вартістю 300 грн; відеокамеру "Раnаsоnіс" вартістю 3 тис. грн; фотоапарат вартістю 1 тис. грн; кавоварку вартістю 400 грн; тарілки, каструлі вартістю 5 тис. грн; пилосос вартістю 500 грн; ялинкові іграшки вартістю 1 300 грн, всього на суму 13 тис. грн.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини автомобіля "Volkswagen Polo", 2008 року випуску, сірого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1.

У решті позову ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання про судові витрати.

25 жовтня 2016 року апеляційним судом Одеської області постановлено окрему ухвалу щодо судді Суворовського районного суду м. Одеси Аліної С.С. з підстав порушення нею розумного строку розгляду справи.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі суддя Суворовського районного суду м. Одеси Аліна С.С. просить скасувати окрему ухвалу апеляційного суду та постановити ухвалу про відсутність порушень розумного строку розгляду справи, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням апеляційним судом норм процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню частково, а касаційна скарга судді Суворовського районного суду м. Одеси Аліної С.С. - повністю, з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Виходячи з вимог ст. 316 ЦПК України щодо змісту, рішення апеляційного суду повинно мати: мотивувальну частину із зазначенням мотивів зміни рішення, скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення; встановлених судом першої інстанції обставин, а також обставин, встановлених апеляційним судом, і визначених відповідно до них правовідносин; назви, статті закону, на підставі якого вирішено справу; резолютивну частину із зазначенням висновку апеляційного суду про зміну чи скасування рішення, задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково; висновку апеляційного суду по суті позовних вимог.

Проте рішення судів першої й апеляційної інстанцій не відповідають зазначеним нормам процесуального права.

Задовольняючи частково указаний позов, суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи представник відповідача визнала позовні вимоги у частині виділення у користування позивачу наступного майна: пральної машини, музичного центру, праски, відеокамери, фотоапарата, кавоварки, тарілок, каструль, пилососу, ялинкових іграшок, постільної білизни, дитячого ліжка, соковижималки, зволожувача повітря, меблів дитячої кімнаті, а тому суд на підставі ст. ст. 60, 70, 71 СК України виділив у користування ОСОБА_3 вказане майно.

Щодо іншого майна домашнього вжитку, то суд дійшов висновку про недоведеність та необґрунтованість цих позовних вимог, оскільки позивач не надала доказів на їх підтвердження, а тому відмовив у їх задоволенні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем на порушення ч. 1 ст. 60 ЦПК України не надано доказів того, що майно, яке зазначене нею в уточненій позовній заяві (а. с. 75-76), набуте подружжям за час шлюбу, за винятком автомобіля "Volkswagen Polo", на який надано свідоцтво про реєстрацію.

При цьому апеляційний суд виходив із того, що відповідач визнав, що частина майна із зазначеного позивачем в уточненій позовній заяві набута подружжям за час шлюбу (а. с. 70-71, 81-83), всього на суму 26 тис. грн.

Таким чином, з урахуванням часткового визнання відповідачем позову в цій частині, апеляційний суд дійшов висновку, що розподілу в натурі на підставі ч. 1 ст. 71 СК України підлягає вказане майно, із врахуванням положень ч. 1 ст. 70 СК України щодо рівності часток подружжя в спільному майні подружжя.

Апеляційний суд дійшов висновку, що автомобіль "Volkswagen Polo", 2008 року випуску, сірого кольору, державний номерний знак НОМЕР_1, є спільною сумісною власністю подружжя на підставі ч. 1 ст. 60 СК України, оскільки придбаний подружжям під час шлюбу - 24 лютого 2011 року (а. с. 39).

На спростування доводів відповідача стосовно того, що вказаний автомобіль є його особистою приватною власністю, оскільки він придбаний на кошти в сумі 34 112 доларів США, які були отримані відповідачем як компенсація за травму на виробництві, апеляційний суд зазначив, що із заяви відповідача про отримання зазначеної компенсації від 10 січня 2011 року (а. с. 43) вбачається, що компенсація призначена для повного врегулювання всіх можливих претензій у зв'язку з отриманою травмою, та складається з сум із заробітної плати, утримання моряка, із компенсації медичних витрат тощо. Також суд виходив із відсутності доказів на підтвердження того, що зазначені кошти є страховою сумою, одержаною за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, та що страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю відповідача; відповідачем не надано фінансових документів про отримання зазначених коштів у сумі 34 112 доларів США.

Разом із тим суд зазначив, що позивач не заперечувала, що відповідач отримав 1/2 частини компенсації, оскільки половина зазначених коштів була отримана юридичною компанією, яка супроводжувала справу по отриманню компенсації. Отримані відповідачем кошти були витрачені на потреби сім'ї, в тому числі частково на лікування відповідача та на придбання спірного автомобіля, а позивач у цей період займалася домашнім господарством, доглядом за дитиною та за хворим чоловіком, який проходив реабілітаційне лікування після травми.

У зв'язку з цим та на підставі ч. 1 ст. 60 СК України апеляційний суд дійшов висновку, що спірний автомобіль був набутий подружжям під час шлюбу, а тому є спільним сумісним майном подружжя та підлягає поділу. Оскільки автомобіль як неподільна річ не може бути реально поділений між подружжям відповідно до їх часток, тому суд дійшов висновку про визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частини автомобіля.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Згідно зі ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв'язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Такого висновку дійшов Верховний Суд України, зокрема у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс15, від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, а згідно з ч. 2 ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Крім того, згідно з ч. 4 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

Відповідно до ч. 5 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

Однак вищевказані положення норм матеріального права залишилися поза увагою апеляційного суду, який на порушення вимог ст. ст. 212, 303, 304, 316 ЦПК України у достатньому обсязі не з'ясував питання наявності передбачених ст. 57 СК України підстав для визнання особистою приватною власністю відповідача спірного автомобіля, не дослідив питання джерела його набуття, у зв'язку із чим не надав належної оцінки доказам, якими відповідач обґрунтовував свої заперечення проти позову у цій частині.

Так, на а. с. 122-124 знаходиться заява ОСОБА_4 про отримання ним від операторів судна "Roupakia" компанії Tritea Maritime LTD 34 112 доларів США як компенсацію повного і остаточного врегулювання всіх можливих претензій, у зв'язку з його травмою, отриманою 12 серпня 2010 року на борту цього судна.

Разом із тим суд не встановив, коли і за яку суму було придбано спірний автомобіль та чи придбано його за отримані відповідачем вищевказані грошові кошти.

Таким чином, апеляційний суд порушив норми процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку про скасування указаного рішення апеляційного суду.

Не може залишатися в силі й рішення суду першої інстанції, про що просить у своїй касаційній скарзі відповідач, адже судом першої інстанції взагалі не зроблено жодних висновків стосовно спірного автомобіля, про що свідчить зміст рішення суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суд на виконання вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, попередити про наслідки вчинення та невчинення процесуальних дій, роз'яснити позивачу її права щодо уточнення позовних вимог, зокрема у частині способу поділу майна, оскільки такого не зазначено ні в позовній заяві (а. с. 5-7), ні в доповненні до позовної заяви (а. с. 75-76).

Оскільки суди першої й апеляційної інстанцій на порушення вимог ст. ст. 212- 215, 303, 316 ЦПК України не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, тому колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Стосовно касаційної скарги судді на окрему ухвалу апеляційного суду колегія суддів зазначає наступне.

Постановляючи окрему ухвалу, апеляційний суд виходив із того, що під час розгляду справи суддею місцевого суду допущено порушення норм процесуального права, що стали підставою для скасування рішення суду. Також зазначив про порушення строків, установлених ст. 157 ЦПК України, оскільки справа перебувала у провадженні судді Аліної С.С. майже півроку - із 22 грудня 2015 року до 15 червня 2015 року.

Відповідно до вимог ст. 320 ЦПК України апеляційний суд у випадках і в порядку, встановлених ст. 211 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу, в якій зазначити порушення норм права і помилки, допущені судом першої інстанції, які не є підставою для скасування рішення чи ухвали суду першої інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановлення причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення норм матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.

Постановляючи окрему ухвалу, колегія суддів апеляційного суду зазначила про порушення процесуальних строків розгляду справи, а також вказала на те, що, на думку колегії суддів, суд першої інстанції фактично не вирішив спір з приводу поділу майна подружжя.

Однак окрема ухвала апеляційного суду не може бути визнана такою, що відповідає вимогам ст. 211 ЦПК України, з огляду на таке.

Як вбачається зі змісту рішення суду першої інстанції, позов було задоволено частково та визначено конкретне майно, яке виділяється позивачу, тому твердження колегії суддів про невирішення спору є необґрунтованим.

Зазначаючи про порушення строків розгляду справи, визначених ст. 157 ЦПК України (протягом розумного строку, але не більше 2 місяців з дня відкриття провадження у справі), апеляційним судом не досліджено причин та умов, що вплинули на строк розгляду справи, та не з'ясовано питання про те, чи є відповідальною у цьому саме суддя.

На підтвердження своїх доводів суддею додано до касаційної скарги копії наказів про відпустки. Крім того, згідно з матеріалами справи розгляд справи неодноразово відкладався за клопотаннями сторін. Колегією суддів при постановленні оскаржуваної окремої ухвали не надано оцінки цим обставинам.

У постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 11 "Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення" (v0011740-14) роз'яснено, що розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02 вересня 2010 року, "Смірнова проти України" від 08 листопада 2005 року, "Матіка проти Румунії" від 02 листопада 2006 року, "Літоселітіс проти Греції" від 05 лютого 2004 року та інші).

Постановляючи окрему ухвалу, колегія суддів не встановила, чи була об'єктивна можливість розглянути справу у визначені законом строки, з огляду на те, що вимоги позову стороною позивача уточнювалися, сторонами подавалися клопотання про відкладення розгляду справи, стороною відповідача подавався зустрічний позов, крім того, суддя перебувала у відпустці. Саме по собі перевищення двомісячного строку розгляду справи не може свідчити про порушення суддею норм процесуального права, оскільки такий факт можна вважати порушенням, якщо він став наслідком суб'єктивних дій чи бездіяльності судді.