розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення грошових коштів за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, мотивуючи тим, що 12 серпня 2010 року вона надала ОСОБА_4 у борг 250 428 грн. без зазначення строку повернення, про що складено розписку.

19 січня 2015 року позивачка заявила про повернення вказаних грошей, проте відповідач зобов'язання не виконав.

Ураховуючи наведене, просила стягнути з ОСОБА_4 536 385.01 грн, із яких: 250 428 грн. боргу за договором позики, 178 537.41 грн проценти (облікова ставка НБ України) за користування позикою на підставі ст. 1048 ЦК України, 10 209.23 грн. 3 % річних та 97 210.37 грн інфляційного збільшення суми боргу на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 536 385,01 грн неповернутої позики, процентів на рівні облікової ставки Національного банку України, втрати від інфляції, трьох процентів річних від простроченої суми та 5 363, 85 грн судового збору.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року рішення суду першої інстанції змінено, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 12 серпня 2010 року в розмірі 535,689,73 грн, із яких: 250 428 грн борг за договором позики; 178 537,41 грн проценти (облікова ставка Національного банку України) за користування позикою 10 209,23 грн 3% річних та 96 515,09 грн інфляційних втрат на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України. У задоволенні решти вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 5 356, 89 грн судового збору

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що правовідносини сторін випливають з договору позики грошових коштів. Оскільки боржник не виконав обов'язки, покладені договором, позивач має право на повернення коштів у судовому порядку.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд посилався на невірне визначення місцевим судом періоду для нарахування інфляційних втрат.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

Установлено, що 12 серпня 2010 року ОСОБА_3. надала в боргу ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 250 428 грн без зазначення строку повернення, про що останнім складено розписку. У розписці зазначено, що у випадку, якщо до 1 травня 2012 року ОСОБА_3 або її довірителі отримають усі правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1, на 11 поверсі, площею 60,49 кв. м (без зазначення населеного пункту), борг за вищевказаною сумою анулюється, а розписка вважається недійсною.

19 січня 2015 року ОСОБА_3 заявила ОСОБА_4 письмову вимогу про повернення вказаних грошей протягом семі днів з часу отримання боржником вказаної вимоги, про що надіслала листа, який останнім отримав 24 січня 2015 року.

19 листопада 2015 року ОСОБА_3 вдруге заявила вимогу ОСОБА_4 про повернення боргу.

Вирішуючи спір, суди дійшли висновку, що оскільки відповідач гроші не повернув, а ОСОБА_3 або її довірителі правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1, площею 60,49 кв. м (без зазначення населеного пункту) не отримали, тому сума боргу за розпискою з нарахованими санкціями підлягає стягненню в судовому порядку.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Як убачається зі змісту розписки, вона не містить строку повернення, проте містить умову, згідно із якою, якщо до 1 травня 2012 року ОСОБА_3 або її довірителі отримають усі правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1, на 11 поверсі, площею 60,49 кв. м (без зазначення населеного пункту), борг за вищевказаною сумою анулюється, а розписка вважається недійсною.

Проте суди на вказане уваги не звернули, у порушення вимог ст. 213- 214 ЦПК України не виявляти справжню правову природу укладеного договору, оскільки за положенням ч. 1 ст. 1049 ЦК України на позичальникові лежить обов'язок повернути саме суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором, а не виконання певної умови.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_4 посилався на пропуск позивачем строку позовної давності та просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності.

Крім того, за змістом ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки

(ст. 257 ЦК України).

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Вирішуючи спір, суди на вказане уваги не звернули, не врахували, що за умовою розписки, ОСОБА_3 або її довірителі мали отримати усі правовстановлюючі документи на об'єкт нерухомості (наведене вище квартиру) до 1 травня 2012 року, а із зазначеним позовом до суду ОСОБА_3 звернулася 7 грудня 2015 року, тобто поза межами трирічного строку. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі він посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, ухвалені в справі судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 жовтня 2016 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року скасувати справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.