розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення з належного їй на праві власності приватного житлового будинку та зобов'язання у місячний термін переселитися у квартиру, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 вересня 2016 року,

ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про виселення з належного їй на праві власності приватного житлового будинку та зобов'язання у місячний термін переселитися у квартиру, посилаючись на те, що вона є власником 3/5 частини житлового будинку АДРЕСА_2, інша частина будинку належить ОСОБА_8, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 28 січня 1997 року.

В належній їй частині будинку не зареєстровані, однак з 2004 року за її згодою проживають відповідачі: ОСОБА_9 (невістка), ОСОБА_5 (син), вони ж законні представники ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2, а також ОСОБА_6 (донька), ОСОБА_7 (зять), вони ж законні представники ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_4.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 17 квітня 1997 року ОСОБА_3 та її дітям: ОСОБА_6 та ОСОБА_5, відповідачам у справі, належить у рівних частках квартира АДРЕСА_1.

Протягом декількох років, починаючи з червня 2010 року, позивач проживала разом з відповідачами в будинку АДРЕСА_2, однак її як матір та власника житла поселили у літню кімнату, ігнорували, не давали розпоряджатися вільно своїм майном, закривали у цій кімнаті, перешкоджали виходити з кімнати на кухню та в туалет, вільно пересуватися по будинку.

За час проживання в будинку, що належить позивачу на праві власності (з 2011 року, з моменту її переїзду в Київ) відповідачі розширили межі земельної ділянки, незаконно перемістивши огорожу та вихідні двері на прибудинкову територію, все це порушує її права, як власника цього будинку, адже адміністративні стягнення щодо незаконного заволодіння земельними ділянками без дозвільних документів накладаються на неї, як на власника.

Також ОСОБА_3 посилалась на те, що без її дозволу та письмового погодження зроблено перепланування будинку, та в усі кімнати поставлені двері із замками, що теж негативно впливає на її права, як власника, ці всі поліпшення не узаконені у відповідних інстанціях, будь-яке порушення правил експлуатації комунікацій та споруд, без дозволу власника, призводить до накладання штрафів на її ім'я.

Відповідачі вселилися до її частини будинку з її згоди тимчасово, до вирішення ними питання придбання власного житла, однак до цих пір житлова проблема дітьми не вирішена, тому вона, як власник, неодноразово попереджала їх про виселення.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила ухвалити рішення про виселення відповідачів з належного їй на праві власності будинку з підстав, передбачених ст. ст. 116, 157 ЖК Української PCP, із зобовязанням відповічачів переселитись у квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 15 вересня 2016 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 356, 358 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути, зокрема фізичні особи. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Частиною 1 ст. 116 ЖК Української РСР передбачено, що якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі ст. ст. 150, 156 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ст. 157 ЖК Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Установлено, що згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 28 січня 1997 року ОСОБА_3 на праві власності належить 3/5 частини житлового будинку АДРЕСА_2.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 17квітня 1997 року № 977 ОСОБА_3та членам її сім'ї:ОСОБА_6 та ОСОБА_5, у рівних частках належить квартира АДРЕСА_1.

Згідно зактом обстеження матеріально-побутових умов проживання, складеним депутатом Бучанської міської ради від 08 лютого 2011 року, в будинку не зареєстровані, але проживають, крім ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_3,ОСОБА_13,ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Відповідно до актаобстеження матеріально-побутових умов проживання, складеного депутатом Бучанської міської ради від 20 листопада 2012 року, ОСОБА_5 дійсно проживає, але не зареєстрований в приватному будинку поАДРЕСА_3. Також за цією адресою проживають, але не зареєстровані його дружина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_5, син ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочка ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов проживання, складеним депутатом Бучанської міської ради від 03 квітня 2013 року, ОСОБА_6 дійсно проживає з 1999 року, але не зареєстрована по АДРЕСА_3.

Згідно з цим ж актом ОСОБА_7 дійсно проживає з 1999 року, але не зареєстрований за вказаною адресою.

Відповідно до акта обстеження за фактом проживання (непроживання) особи, в приміщенні за адресою: АДРЕСА_3, фактично проживають ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_13, ОСОБА_12, ОСОБА_5, ОСОБА_9, ОСОБА_11, ОСОБА_10, а ОСОБА_3 за вказаною адресою фактично не проживає з 1981 року, оскільки проживає у м. Києві.

Відповідно до заяв від 04 вересня та 20 листопада 2014 року ОСОБА_3 зверталася до начальника МВ ГУ МВС України в Київській області для врегулювання її житлово-побутових питань.

Згідно з відповіддю Ірпінського МВ ГУМВС України в Київській області від21 січня 2015 року № 608 ОСОБА_3 було повідомлено, що під час перевірки ознак кримінального правопорушення не виявлено.

Відповідно до висновку про відсутність кримінального правопорушення від 10січня 2015 року ЄО № 213 та висновку про відсутність кримінального правопорушення за матеріалами перевірки звернення громадянки ОСОБА_3 (ЄО № 11975 від 02вересня 2015 року) перевірки за повідомленням громадянки ОСОБА_3 закінчено у зв'язку із відсутністю ознак кримінального правопорушення.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду від 06 березня 2012 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3до ОСОБА_6, ОСОБА_7, вони ж законні представники їхніх малолітніх дітей ОСОБА_15, ОСОБА_13, ОСОБА_5, ОСОБА_4, вони ж законні представники їхніхмалолітніх дітей ОСОБА_10, ОСОБА_14, треті особи: Виконком Бучанської міської ради Київської області, ОСОБА_16, про виселення з частини будинку без надання іншого житла було відмовлено.

Відповідно до постанови Ірпінського міського суду Київської області від 09 листопада 2015 року справу про адміністративне правопорушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП щодо ОСОБА_6 закрито у зв'язку із відсутністю складу правопорушення в її діях.

Відповідно до постанови Ірпінського міського суду від 05 жовтня 2015 року провадження у справі про притягнення ОСОБА_5 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП закрито.

Згідно з постановою Ірпінського міського суду Київської області від 04 грудня 2015 року адміністративну справу щодо ОСОБА_7 закрито, у зв'язку з відсутністю складу адміністративного правопорушення.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог ст. ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно виходив із того, що позивач не надала будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідачісистематично руйнують чи псуютьжиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблятьнеможливим для інших проживання з ними в одному будинку. Також позивачем не надано доказів вжиття до відповідачів заходів запобігання і громадського впливу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Обставини справи досліджено повно, зібраним доказам надана оцінка.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при його ухваленні, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування судових рішень, та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновком судів по їх оцінці, тому колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 334, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 15 вересня 2016 року залишити без змін.