Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

Мазур Л.М., ПоповичО.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Одеської області від 30 червня 2016 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про поділ спільного сумісного майна подружжя.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 грудня 1968 року між ним та ОСОБА_4 було укладено шлюб, який 12 лютого 2014 року відповідно до рішення суду було розірвано.

Під час шлюбу було набуто нерухоме майно - житловий будинок з господарськими спорудами та будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1. Зазначав, що 15 вересня 2008 року право власності на спірний будинок зареєстровано за ОСОБА_4 Після розірвання шлюбу відповідач змінила замки та повністю позбавила його доступу до спільного будинку.

З урахуванням положень ст. 71 СК України, ОСОБА_3 просив поділити вищевказане нерухоме майно та виділити йому Ѕ частини житлового будинку у приватну власність, встановити порядок виконання рішення суду.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 30 червня 2016 року рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 21 квітня 2016 року скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3

Поділено майно, що належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності, а саме: житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, розташований по АДРЕСА_1, визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частку будинку, житлового з господарчими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1.

Зазначено, що рішення суду є підставою для державної реєстрації за ОСОБА_3 права власності на Ѕ частки житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1 та внесення змін до записів Державного реєстру прав шляхом державної реєстрації за ОСОБА_4 права власності на Ѕ частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції й залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VІІ "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами встановлено, що 28 грудня 1968 року між сторонами укладено шлюб, який за рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 12 лютого 2014 року було розірвано.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_3 посилався на те, що спірний житловий будинок було придбано сторонами під час шлюбу, а тому на підставі ст. 71 СК України просив поділити вказане нерухоме майно по Ѕ частини житлового будинку у приватну власність кожному.

Норми СК України (2947-14) у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК України (2947-14) містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

При цьому суд апеляційної інстанції виходив із аналогічних правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України, прийнятої за наслідками розгляду заяви про перегляд судових рішень в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України (1618-15) у справах № 6-612цс15 від 01 липня 2015 року.

Відповідно до ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Майно набуте подружжям за час шлюбу є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 368 ЦК України).

У відповідності до вимог ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

З матеріалів справи вбачається, що 15 вересня 2008 року право власності на спірний будинок зареєстровано за ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 15 вересня 2008 року, яке видано на ім'я ОСОБА_4 на підставі розпорядження Овідіопольської райдержадміністрації від 27 грудня 2007 року за № 1844.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 червня 2007 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 23 лютого 2016 року встановлено, що сторони припинили спільне проживання у вересні 2009 року.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 61 ЦПК України).

Отже, сторони придбали нерухоме майно у вигляді житлового будинку з господарськими спорудами та будівлями, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, під час перебування сторін у шлюбі.

Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, з урахуванням вищенаведених вимог закону, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки спірний будинок було набуто сторонами у шлюбі, тому відповідно до ст. 60 СК України вказаний будинок є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу на підставі ст. ст. 70, 71 СК України.

Крім того, апеляційним судом обґрунтовано відхилено доводи заперечень ОСОБА_4 про те, що спірний будинок побудовано та прийнято в експлуатацію за її особисті кошти, оскільки ОСОБА_4 не надала суду жодних доказів у підтвердження своїх доводів.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що при розгляді справи судом допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які давали б підстави для скасування оскаржуваного судового рішення, а тому касаційна скарга підлягає відхиленню.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ