розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "Надра" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 07 липня 2016 року,

У серпня 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "Надра" (далі - ПАТ КБ "Надра") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що відповідно до умов кредитного договору від 30 липня 2007 року ОСОБА_3 отримав кредитні кошти у розмірі 53 тис. доларів США на строк до 30 липня 2027 року. На забезпечення виконання умов кредитного договору банк 29 лютого 2008 року уклав із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 окремі договори поруки. У результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку позичальник та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "Надра" просило стягнути солідарно з відповідачів кредиту заборгованість у розмірі 45 355,75 доларів США, відсотки у розмірі 4 014,82 доларів США та пеню у розмірі 741,63 доларів США.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 07 липня 2016 року, позов ПАТ КБ "Надра" задоволено. Стягнуто солідарно зі ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ "Надра" заборгованість станом на 18 червня 2015 року в сумі 49 370,57 доларів США та пеню в розмірі 16 034 грн. 81 коп., а всього у гривневому еквіваленті за курсом Національного банку України 1 084 919 грн. 26 коп. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ "Надра" відмовити.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що у результаті неналежного виконання зобов'язань за кредитним договором утворилася заборгованість, яку ОСОБА_3 та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

Апеляційний суд погодився із висновком районного суду, зазначивши при цьому також про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 поручилися за виконання ОСОБА_3 умов кредитного договору, тому за невиконання останнім своїх зобов'язань вони відповідають солідарно.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказаним вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що 30 липня 2007 року між ПАТ КБ "Надра" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 53 тис. доларів США на строк до 30 липня 2027 року.

На забезпечення виконання умов кредитного договору банк 29 лютого 2008 року уклав із ОСОБА_4 та ОСОБА_5 окремі договори поруки.

Пред'являючи позов, ПАТ КБ "Надра" посилалось на те, що у результаті неналежного виконання умов кредитного договору утворилася заборгованість, яку позичальник та його поручителі, незважаючи на вимоги, не погасили.

Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Умовами договорів поруки не передбачено солідарної відповідальності поручителів між собою, норми закону, якими врегульована порука, також не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого.

Договори поруки, укладені банком з ОСОБА_4 та ОСОБА_5, є самостійними, кожен із поручителів поручився відповідати перед кредитором разом як солідарні боржники із позичальником, проте не як солідарні боржники між собою.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові № 6-185цс14 від 17 грудня 2014 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про правильність висновку районного суду щодо стягнення кредитної заборгованості солідарно з усіх поручителів.

Крім того, відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок визначено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (15-93) , дія якого не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.

Отже, пеня, штраф може обчислюватись і стягуватись лише в національній валюті України - гривні.

Відповідно до п. 5.1 договору кредиту у разі прострочення позичальником строку сплати мінімально необхідного платежу по погашенню кредиту, визначених у п. 3.3.3 цього договору, а також у випадку прострочення строку виконання зобов'язань позичальника щодо повернення кредиту, сплати всіх нарахованих відсотків, комісій таможливих штрафних санкцій у строк, визначений у п. 4.3.5 цього договору, позичальник сплачує банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, що діяла на час виникнення заборгованості, від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення.

Згідно з ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зважаючи на те, що чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня, розмір якої залежить від облікової ставки Національного Банку України, має обчислюватися та стягуватися лише у національній валюті України - гривні.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній в постанові № 3-29гс15 від 01 квітня 2015 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував та у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не дав належної правової оцінки умові договору кредиту про нарахування пені, не перевірив розрахунку пені, наданого позивачем, та рішення суду першої інстанції щодо розміру та правомірності стягнутої неустойки.

Отже, апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, належним чином не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, судове рішення апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 07 липня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.